Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Кітай постукав пальцями по столу.

— Ви маєте людей, щоб керувати тими кораблями?

На обличчі Дзіньджі майнула іскра роздратування.

— Ми перерозподілили загони. Цього вистачить.

— Як скажете. — Кітай пожував кінчик великого пальця, пильно вдивляючись у нотатки Дзіньджі. — Та все ж, лишається невеличка проблемка.

— І яка ж?

— Ну, озеро Боян — цікавий природний феномен…

— Ближче до суті, — сказав Дзіньджа.

Кітай провів пальцем по мапі.

— Зазвичай рівень води в озері опускається влітку й піднімається в холоднішу пору. Це має дати перевагу глибококорпусним кораблям, як наші. Але Боян живлять джерела з гори Тяньшань, а взимку…

— Тяньшань замерзає, — уголос усвідомила Жинь.

— І що з того? — запитав Дзіньджа. — Це ж не означає, що озеро зміліє одразу.

— Ні, але це означає, що рівень води падатиме з кожним днем, — сказав Кітай. — І що мілкішим буде озеро, то меншу мобільність матимуть ваші кораблі, особливо «Морські яструби». Певно, міни заклали, щоб затримати нас.

— То скільки часу ми ще маємо? — наполягав Дзіньджа.

Кітай знизав плечима.

— Я не провидець. Треба побачити озеро.

— Я казав тобі, що воно того не варте, — Неджа заговорив уперше за весь час. — Нам варто повертати на південь, доки ще можемо.

— Навіщо? — наполегливо запитав Дзіньджа. — Щоб ховатися? Принижуватися? Пояснювати батькові, чому ми повернулися додому, підібгавши хвости?

— Ні. Щоб пояснити, які території ми взяли. Скількох людей додали до своїх лав. Ми перегрупуємося й битимемося з позиції сили.

— У нас удосталь сили.

— На тому озері на нас чекає весь Імперський флот!

— То ми відіб’ємо його в них, — гаркнув Дзіньджа. — Ми не повертатимемося додому до батька лише тому, що злякалися бою.

«Насправді це навіть не аргумент», — подумала Жинь. Дзінь­джа з’їхав з глузду й затикав рота кожному, хто суперечив його слову. Неджа, молодший брат, нижчий за званням, нізащо не змусить Дзіньджу передумати.

Дзіньджа так прагнув цієї битви. Жинь чітко бачила це з виразу його обличчя. І розуміла, чому він так цього хотів. Перемога на Бояні могла поставити ефектну крапку в цій війні. Могла стати останнім і переконливим доказом перемоги, якого від них вимагали призахідники. Могла компенсувати недавню низку поразок Дзіньджі.

Вона знала командира, який уже приймав схоже рішення. І якщо щось уціліло в тому полум’ї, то нині його кістки лежали на дні бухти Омонод.

— Хіба війська не важливіші за ваше его? — запитала вона. — Не прирікайте нас на смерть лише тому, що вас принизили.

Дзіньджа навіть не зволив глянути на неї.

— Я дозволяв тобі говорити?

— Вона має рацію, — сказав Неджа.

— Застерігаю тебе, брате.

— Вона каже правду, — сказав Неджа. — Просто ти не слухаєш, бо боїшся, що хтось інший матиме рацію.

Дзіньджа підійшов до Неджі й без вагань ударив його в обличчя.

Ляскіт луною прокотився невеликою кімнатою. Жинь і Кітай уклякли. Голова Неджі сіпнулася вбік, він завмер. Неджа повільно торкнувся пальцями щоки, де над шрамами розквітала червона відмітина. Його груди здіймалися й опускалися, він дихав так важко, що Жинь подумала — він точно вдарить у відповідь. Але він нічого не зробив.

— Можливо, якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо вчасно дістатися до Бояна, — буденно промовив Кітай, немовби нічого й не сталося.

— Тоді ми відпливаємо за годину. — Дзіньджа показав пальцем на Кітая. — Ти йдеш до мого кабінету. Адмірал Молкой дасть тобі повний доступ до звітів шпигунів. Я хочу мати плани атаки вже до кінця дня.

— О, яка радість, — промовив Кітай.

— І що це було?

Кітай виструнчився.

— Так, пане.

Дзіньджа вилетів із кімнати. Неджа затримався у дверях, переводячи погляд із Жинь на Кітая і назад, немовби не впевнений у тому, що хотів сказати.

— Твій брат програє цей бій, — повідомила йому Жинь.

— Стули пельку, — сказав він.

— Я вже бачила таке раніше. Командири постійно ламаються під тиском. А потім ухвалюють гівняні рішення, через які гинуть люди.

Неджа глумливо всміхнувся їй і на мить став точнісінько таким же, як Дзіньджа.

— Мій брат не Алтань.

— Ти в цьому впевнений?

— Кажи, що хочеш, — промовив він. — Принаймні ми не якесь там спірлійське сміття.

Жинь була така вражена, що не зуміла вигадати гарної відповіді. Неджа швидко вийшов із кімнати і грюкнув за собою дверима.

Кітай ледь чутно присвиснув.

— Милі чубляться?

Раптом до обличчя Жинь прилинув страшенний жар. Вона сіла поруч із Кітаєм і вдала, що перебирає коров’ячі кишки.

— Щось таке.

— Якщо це допоможе, то я не вважаю тебе спірлійським сміттям, — сказав він.

— Я не хочу про це говорити.

— Дай знати, якщо схочеш. — знизав плечима Кітай. — І про всяк випадок, раджу ретельніше думати про те, як ти говориш із Дзіньджею.

Жинь скривилася.

— О, я добре все розумію.

— Та невже? Чи, може, тобі подобається не мати місця за столом?

— Кітаю…

— Ти шаманка, яка вчилася в Сінеґарді. Ти не повинна бути рядовим солдатом, ти заслуговуєш більшого.

Вона втомилася від цього аргументу. А тому змінила тему.

— Ти справді думаєш, що ми маємо шанси взяти Боян?

— Якщо ми вколошкаємося до знемоги на гребних колесах. Якщо Імперський флот справді такий слабкий, як про це свідчать мої найоптимістичніші розрахунки. — Кітай зітхнув. — Якщо небеса, зірки й сонце вишикуються для нас і ми отримаємо благословення всіх богів у твоєму Пантеоні.

— Отже, ні.

— Якщо чесно, я не знаю. Забагато змінних. Ми не знаємо, наскільки в них сильний флот. Не знаємо їхньої військово-морської тактики. Можливо, у нас кращі таланти ведення бою на воді, але вони там довше. Вони знають те озеро. У них був час улаштувати пастки на річках. Вони мають для нас план.

Жинь розглядала мапу, шукаючи можливих шляхів відступу.

— Тоді відступаємо?

— Тепер уже запізно, — сказав Кітай. — В одному Дзіньджа таки має рацію: інших варіантів у нас немає. Нам не вистачить припасів, щоб пережити зиму, і є чимала ймовірність, що якщо ми втечемо в Арлон, то втратимо весь досягнутий прогрес.

— А ми не можемо пересидіти декілька місяців у провінції Щура? Отримати корабель із припасами з Арлона?

— І дати Дадзі цілу зиму, щоб побудувати флот? Ми зайшли так далеко лише тому, що Імперія ніколи не мала гарного флоту. У Да­дзі є люди, але в нас є кораблі. Це єдина причина, чому ми на рівних. Якщо Дадзі матиме три місяці, тоді все пропало.

— Зараз нам не завадило б декілька призахідницьких військових кораблів, — пробурмотіла Жинь.

— У тому то й уся суть. — Кітай скоса глянув на неї. — Може, Дзіньджа й гівнюк, але думаю, що я розумію його. Він не може дозволити собі здатися слабким, не тоді, коли Тарквет сидить і оцінює кожен його крок. Він мусить бути хоробрим. Бути чудовим лідером, якого обіцяв його батько. А ми летимо на полум’я разом із ним, бо в нас просто немає іншого вибору.

— Хто з вас уміє плавати? — запитав Дзіньджа.

Полонені зі стражденним виглядом стояли, вишикувані в ряд, на слизькій палубі, низько опустивши голови під