Жахослов - Стівен Джонс
Кіт довго і гучно засвистіла, але не встигла припинити, як із найтемнішого кутка виринула людська фігура і гайнула до входу. Невідомий не міг оминути Кіт і щосили вдарив її в ту мить, коли вона спробувала підвестися. Їй вдалося уникнути падіння на мертве тіло, але вона подряпала обличчя об цегляну стіну, перш ніж підхопилася на ноги і кинулася навздогін нападнику.
Вона бачила, як попереду блиснуло щось срібне – ніж, яким він провів уздовж боку коня. Кіт чула, як тварина заіржала і встала дибки – вона не встигла зупинитися достатньо швидко, хоча й спробувала відстрибнути назад, і удар копитом лише ковзнув по її плечу. Та все ж у неї іскри з очей посипалися від болю, і вона, хитаючись, осіла на землю, перш ніж впасти поряд із мертвою жінкою.
Схлипуючи, вона знайшла свисток, який випав з її руки, і дмухнула в нього знову й знову. Вона дедалі свистіла, коли нарешті наспів Райт. Він витягнув з її рота свисток і м’яко витер сльози, перш ніж хто-небудь побачить, як Кіт Касвелл, один із найблискучіших новачків на Леман-стрит ридає, мов дівчисько.
Невдовзі по тому у Даффілдз-Ярд було повно поліції, а вулиця від рогу до рогу кишіла роззявами. Місцевого лікаря Блеквелла, терміново викликаного на місце злочину, швидко відтіснив доктор Баґстер Філліпс, якого цього разу – що нечасто траплялося – знайшли в ліжку з власною дружиною.
Вона дала свідчення Райту, із соромом визнавши, що не роздивилася обличчя нападника, адже воно було щільно закутане темним шарфом, а на лоба був насунутий капелюх-котелок. Єдине, що вона помітила, навіть за таку стрімку мить, була бліда смуга шкіри навколо очей, колір яких вона навіть не могла пригадати. Усе, що спадало їй на думку, це чорні дірки, але вона була не впевнена, що це правда.
Доктор Блеквелл, незвиклий до того, щоб його відпихали, наче звичайного роззяву, виправдовував свою присутність тим, що змив кров і бруд з її подряпаної щоки і оглянув пошкоджене плече. Налякана тим, що його руки можуть помандрувати нижче, ніж треба, вона провела напружені десять хвилин і відчайдушно брехала про ступінь болю, доки не з’явився Мейкпіс і не відіслав її додому, наказавши не з’являтися на роботі протягом наступного дня.
VII
– А я кажу вам, що я її друг і вона мене прийме!
Крики були досить гучні, щоби порушити наркотичний сон Кіт. Після повернення додому вона вжила дозу улюбленого трунку Луїзи і щасливо заснула. Наступного ранку, коли мати прийшла будити її, вона заверещала, побачивши, у якому стані обличчя Кейт і що подушка заплямлена кров’ю. Її донька, бажаючи лише, щоб їй дали поспати, пробурмотіла якесь пояснення про жіночі проблеми й запаморочення, від якого вона зомліла і впала. Нарешті Луїза дала їй спокій.
В кімнаті не було вікна, і, сідаючи в ліжку, вона крізь хміль усвідомила, що гадки не має, котра зараз година. Може, вона справді проспала цілий день, і зараз вже завтра? Почувши Луїзин голос, такий же пронизливий, як і перший, вона кулею вилетіла з ліжка й помчала коридором. Вхідні двері були відчинені, але лише трохи, і мати разом з місіс К. вочевидь докладала всіх зусиль, щоб захряснути їх. Крізь дверний отвір Кіт розгледіла зношений капор, колись дуже гарненький, з-під якого вибивалися темні кучері – їхня власниця була неабияк розгнівана. Знайоме поєднання співучих акцентів дали Кіт зрозуміти, хто її гостя.
– Усе гаразд. Вона мій друг. – Кіт потяглася й торкнулася маминого плеча. Луїза обернулася і глянула не неї розширеними від жаху очима. На її блідому, знекровленому обличчі були написані всі страхи, що тільки спали їй на думку, – наче вона знала, ким насправді була її відвідувачка.
– Як вона сміє… ця…
– Мері Джейн працює зі мною в місіс Гезлтон.
– Ти ніколи не згадувала про неї, – прошипіла Луїза.
Кіт спрямувала на матір довгий промовистий погляд.
– А коли це ти взагалі питала про мою роботу, мамо? Окрім як непокоїтись, чи мені заплатили?
Луїза хотіла була сказати ще щось різке, але закусила губу. Увесь її запал згас. Користаючись цим, Кіт промовила:
– Ми побалакаємо у вітальні. Місіс К., чи не будете ви ласкаві відвести маму в кухню і зробити їй чаю?
Місіс Кіттредж осудливо стиснула губи, але кивнула. І дві немолоді жінки неохоче побрели коридором у задню частину квартири. Мері Джейн Келлі, вдягнена в бузково-синю сукню і чорний жакет, стояла на порозі з усією гідністю розчепуреного курчати. Кіт готова була вже побачити пір’я, що стирчить з турнюру її сукні. Вона гадала, що ця жінка намагалась надати собі «поважного вигляду», але просто втратила вправність.
– Заходь, Мері Джейн, будь ласка. Пробач за все це.
Вони сіли у вітальні – Мері Джейн у своєму ношеному й Кіт у довгій білій нічній сорочці, ховаючи під високим комірцем і рукавами червоно-ліловий синець на плечі. Крізь приємне наркотичне оніміння починав прорізатися біль. Вона спала, наче вбита, і хоча для неї було полегшенням утекти від того, що вона бачила вчора – і чого не зуміла відвернути, – вона вирішила більше не шукати заспокоєння в опіумі.
Тепер, коли вони опинились самі, Мері Джейн ніби вагалася, із чого почати розмову, якої вона так відчайдушно прагла. Трохи прокашлявшись, вона мовила:
– Тепер ти більш схожа на нас, з таким обличчям. І ще цей вираз очей. Жінка ніколи не матиме такий само вигляд після того, як її побили, хай навіть це трапилося лиш раз.
– Ти знала її? Елізабет Страйд? – спитала Кіт (вона встигла почути ім’я, перш ніж її відіслали додому).
– Довгаста Ліз. Шведка. Непогана дівчина, – відповіла Келлі, оглядаючи крихітну вітальню і роздивляючись амбротипії (усі Касвелли в кращі часи), якими були заставлені всі меблі в кімнаті; годинник, що гучно цокав на каміні, маленькі ажурні серветочки на підголів’ях крісел, мережані й камчатні фіранки на вікні, підсунуте до вікна крісло. Може, це була найгарніша кімната з усіх, у яких траплялося бувати Келлі – чи принаймні за останній час проживання в мебльованих кімнатах та подібних помешканнях. – А ще я знала Кеті Еддоуз чи, як вона себе називала, Кейт Келлі.
Кіт насупилася.
– Але ж на подвір’ї було лише одне тіло – якби було друге, я помітила б.
– Він наздогнав Кеті на Мітр-сквер, близько години по тому, як ти відігнала його від Ліззі. Її побачив той
