Жахослов - Стівен Джонс

На подив Кіт, двері відчинила не служниця, а високий худий чоловік із жовтуватою шкірою обличчя. Він не мав вбрання дворецького чи лакейської лівреї, але був зодягнений в охайний вугільно-чорний костюм з такого ж кольору жилеткою і сніжно-білою сорочкою. З нагрудної кишені звисав срібний ланцюжок, що свідчило про наявність у цієї особи кишенькового годинника. У нього було видовжене обличчя, сірі очі й насторожений погляд з нальотом пихи. Здавалось, він не мав жодного бажання впускати їх у дім, але блискуча усмішка Мейкпіса й похмура стриманість форми Кіт вирішили справу на їхню користь. І все одно, Кіт з важким серцем ступала вслід за інспектором, боячись, що двері можуть швидко захряснути просто в неї перед носом.

Вони опинилися в розкішному вестибюлі із чотирма дверима (троє зачинені, одні навстіж) і довгим коридором, що вів до вишуканих різьблених сходів у задній частині будинку. Стіни були обклеєні медово-золотавим шовковистим папером, а кожна дерев’яна деталь у будинку була темна й відполірована до блиску.

– Чим можу вам допомогти?…

– Інспектор Мейкпіс. А ви? – Мейкпіс тицьнув йому руку, і той не мав вибору, окрім як потиснути її – інакше, здавалося, пальці інспектора прошиють його наскрізь, мов лезо.

– Ендрю Дуґлас, особистий секретар сера Вільяма, – відповів той, і його голос затремтів від сили рукостискання поліціянта. Коли нарешті інспектор відпустив його руку, Кіт бачила, як той розминає пальці, ніби долаючи неприємні відчуття після такої хватки. Вона запам’ятала цей прийом на майбутнє, та не була впевнена, що в неї вистачить сил застосувати його так само ефективно, як і її бос. – Чим можу допомогти вам, інспекторе?

– Ми двоє – я і юний Касвелл – прийшли відвідати сера Вільяма. Це питання великої ваги. – Мейкпіс міряв кроками елегантне фойє, вигинаючи шию, щоб глянути в коридор, угору по східцях, у відчинені двері, навіть не намагаючись приховати те, що робить. Кіт стежила за тим, як Дуґлас намагається встигнути за довгоногим інспектором, та при цьому лише нагадує напрочуд незграбного партнера в танцях.

– Боюся, що цього ранку сер Вільям не приймає відвідувачів, як і в будь-який інший час. Останніми днями він хворіє – можливо, ви цього не знали, – промовив Дуґлас і, нарешті збагнувши, що не виграє цього змагання з вальса, зупинився на місці і лише стежив за Мейкпісом чемно-ворожими очима. Інспектор припинив розгулювати залом (на думку Кіт, він не почувався спантеличеним, – просто побачив усе, що міг і що було треба) і з невинним подивом впився очима в чоловіка, а тоді розплився у щирій дружній усмішці.

– Я й гадки не мав… Пробачте мені, Дуґласе, я не стежу за плітками. Даю вам слово, ми з юним Кітом ні в чому не станемо звинувачувати сера Вільяма, але мені конче необхідно поговорити з ним…

– А я кажу, він зараз абсолютно не схильний до бесіди, – перебив Дуґлас, і його шия під комірцем почала багровіти.

– …а я вам ще раз кажу, що не піду, доки не побачу шановного пана лікаря, – випалив Мейкпіс майже без затримки, підвищивши голос хоча й не до крику, але настільки, що ігнорувати його було неможливо. Відлуння останніх слів згасло, і настала різка тиша, у якій з єдиних розчинених дверей почувся шепіт. Тремтливий, до болю слабкий, однак цілком розбірливий шепіт.

– Впусти їх, Дуґласе, заради бога. Це поліційне розслідування, та я впевнений, що вони не запроторять мене за ґрати.

Багато разів Кіт чула, як місіс К. каже про ту чи іншу особу: «В нього (неї) обличчя, мов побитий зад». Але зараз вона вперше в житті збагнула сутність цього вислову. Фізіономія Ендрю Дуґласа ображено почервоніла, стиснуті губи взялися зморшками, адамове яблуко рухалося, наче сфінктер, щоразу, як він намагався проковтнути власну лють. Чоловік клацнув підборами, витягнув шию, наче гусак, прибрав пасмо, що вибилося на лоб, і витиснув:

– Сюди.

У свої найкращі роки сер Вільям Ґалл був міцним чоловіком, невисоким, з густою шевелюрою і ямочкою на підборідді. Він гордовито походжав залами й палатами лікарні Томаса Ґая і скрізь демонстрував серйозне ставлення до справи, яке переніс із собою і до королівських палат, за що здобув прихильність королеви Вікторії – особливо після того, як урятував Принца Вельського від нападу черевного тифу. Черга інсультів підточила його сили, перетворивши його на цілковиту руїну. Він і досі мав густу гриву сивуватого волосся і глибоку западинку на підборідді, та вже м’язи його обличчя наче боролися із силою тяжіння.

Він сидів перед ними – маленький чоловік у великому кріслі поряд із мармуровим каміном у кімнаті, яка, вочевидь, раніше правила йому за кабінет. На ньому був червоний стьобаний халат поверх білої сорочки, ноги були закутані пухнастим пледом, стопи нерухомо спочивали на темно-зеленій оттоманці, прикрашеній дрібними яскраво-червоними квіточками. Попри очевидні погіршення його стану, очі лікаря залишалися яскраво-блакитними, і, судячи з їхнього виразу, він анітрохи не розгубив свого допитливого розуму.

– Сер Вільям, я… – почав Мейкпіс, але той одразу ж перервав його:

– Дуже галасливий офіцер поліції. Я чув, інспекторе. – Він зміряв довготелесого полісмена поглядом із сумішшю обурення й зацікавленості, а потім звернувся до свого працівника:

– Дякую, Ендрю, я подбаю про наших гостей. Повертайся до своїх обов’язків.

– Так, сер Вільям. Розпорядитися, щоб подали чай? – Кіт відчувала, що він мало не вдавився цими словами.

– Гадаю, ні, вони в нас ненадовго, – виразно промовив чоловік і додав м’якіше: – Йди, Ендрю.

Коли зачинилися двері, Мейкпіс розтулив був рота, але сер Вільям підвів тремтливу руку і похитав головою, вичікуючи, прислухаючись. За хвилину вони почули кроки, що віддалялися по коридору. Старий опустив руку і втомлено посміхнувся.

– Ендрю чудовий секретар і служить мені вже давно, але іноді стає аж надто пильним і переступає межі своїх повноважень, інспекторе. Сподіваюся, ви матимете це на увазі наступного разу, коли вам захочеться відвідати мене?

Мейкпіс, помітно притихлий, та не надто присоромлений, кивнув.

Сер Вільям тихо вів далі:

– Іноді він також підслуховує під дверима, як я мав нещастя переконатися. Отже, інспекторе, чим я можу вам допомогти?

– Ми не заберемо у вас багато часу, сер Вільям, але я справді повинен поставити вам кілька запитань стосовно вашого похресника, Монтеґю Дрюїтта.

Ще тієї миті, коли Мейкпіс промовляв слово «похресник», Кіт бачила, як вираз обличчя старого миттєво змінився від поблажливої терплячості до відрази, яку він знову ретельно приховав. Вона була вражена тим, наскільки чуткими були його лицеві м’язи, попри їхню гадану виснаженість. На мить їй здалося, що він відмовиться відповідати.

– Усе, що