Жахослов - Стівен Джонс

– А можна трохи детальніше?

Старий стиснув губи й відвернувся. Мейкпіс заговорив тихіше, цілком заспокійливим тоном:

– Доводжу до вашого відома, сер Вільям, що у Вайтчепелі сталося кілька вбивств, жорстоких і жахливих, і принаймні дві загиблі жінки стали жертвами того самого вбивці. Ім’я вашого похресника… фігурує в цій справі.

– Цілком безпідставно, інспекторе, Дрюїтт позбавлений інтересу до жінок. – Старий так міцно стиснув губи, що їх стало майже не видно.

– Розумію, – неквапно промовив Мейкпіс. – Він навчав вашого внука…

– Я більше не говоритиму про це, інспекторе! Досить уже й того, що, якої б я не був думки про вчинки Дрюїтта і його… особисті вподобання, я не можу із чистим сумлінням казати, нібито він здатен на злочини, у яких ви його підозрюєте. Він цілковито байдужий до жіночої статі, він не здатен їх навіть ненавидіти, інспекторе. Повірте мені, Дрюїтт – не той, хто вам потрібен.

Сера Вільяма так і розпирало від емоцій, і Кіт хвилювалася, що в нього може статися черговий інсульт. На краю величезного столу стояла карафка мадери з двома гравірованими келихами, і вона налила йому трішки.

– Дякую, юначе, – вимовив сер Вільям і відсьорбнув запропонованого напою. Покінчивши з ним, він зітхнув і повернув їй витончений келих з наймилішою посмішкою, яку вона коли-небудь бачила. – Гаразд, інспекторе, я можу вам іще чимось допомогти?

Мейкпіс похитав головою і простягнув старому руку на прощання. Після недовгого вагання сер Вільям відповів на його жест, дещо неохоче, але Кіт все одно відчувала до нього повагу. Він міг бути ослабленим, але він не зламався і нікому не дозволить себе залякати. Байдуже, хай як сильно він любив свого похресника, він не брехатиме про нього заради дріб’язкової помсти.

– Ми покидаємо ваш дім, сер Вільям. Дякую, що приділили нам час.

Вони залишили кабінет і вийшли через парадні двері, перш ніж хтось зі слуг трапився їм на шляху. На верхній сходинці Мейкпіс зупинився і зробив глибокий вдих, заклавши великі пальці за підтяжки і озираючи безлюдний парк, що лежав перед ними.

– Що ж, Кіте, не знаю, як ти, але я не здатен добре міркувати на порожній шлунок. Упевнений, ми знайдемо поблизу гідне місце, де можна підкріпитися.

Він рушив геть, і Кіт подалася за ним, туди, де площа перетікала у вулицю зі жвавим рухом. Вона відчула, як волосся на потилиці стає дибки, і озирнулася через плече на гарний будинок, який вони щойно покинули. Їй здалося, що на одному з горішніх поверхів хитнулася фіранка, але більше нічого не сталося, і Кіт кинулася наздоганяти інспектора.

VI

– Як довго вже це триває, Кіт? – спитав Люціус, хоча й знав не гірше за неї.

– Двадцять два дні, плюс-мінус кілька годин, – відповіла вона, поправляючи капор на голові, а тоді зав’язуючи під підборіддям його червоні стрічки. Вона привласнила кілька старих маминих речей, знайдених у комоді Луїзи на самому дні, які роками не бачили світла. Старий жакет глибокого аметистового кольору з перламутровими ґудзиками, оздоблений червоним мереживом; того ж відтінку фіолетового спідниця з вигадливими воланами по краю і малиновими шовковими розетками. Рукави жакета мали довжину три чверті й закінчувалися пишними оборками в кілька рядів. Доведеться підбити його там, де груди – мамині принади були більші за її власні. У ногах ліжка Люціуса висіла сливово-синя вечірня оксамитова накидка із чорним бісерним візерунком, що нагадував павичеве пір’я.

– Може, він зник? Заспокоївся? – з надією припустив хлопець, але Кіт похитала головою.

– Ні. Мері Джейн каже, що ні. Він лише чекає, доки все навколо вгамується, доки ми послабимо пильність. – Вона встала, розгладжуючи на собі тканину. Слідом за Енні Чепмен вона начепила на себе кілька нижніх спідниць від холоду, і це було не дуже зручно. – Який я маю вигляд?

Люціус знизав плечима. Те, як він боявся образити її почуття, свідчило, що вона досягла своєї мети. Вона знайшла мамин грим, коли цупила з комода одяг, і тепер її щоки були густо нарум’янені, губи нафарбовані яскраво-червоною помадою, а очі підведені сурмою. Особисто вона вважала, що дівчина, яка дивиться на неї з дзеркала для гоління на братовому комоді, більш схожа на клоуна. Та все ж їй вдалося відтворити зовнішність типової повії на зразок тих, кого вона бачила у Вайтчепелі. Макіяж і не мав бути легким. Він, мов червоний ліхтар, мав привертати увагу, закликаючи: «Ось вона я, ти правильно зрозумів, ходи до мене».

– Це буде небезпечно, Кіт? – Його голос тремтів, і вперше за той час, коли він збуджено слухав її оповідання про злочини, які вона спостерігала чи наслідки яких досліджувала, уперше за цей час він був дійсно наляканий. Він усвідомлював, що цього разу його сестра по-справжньому ризикує.

Вона похитала головою і збрехала:

– Ні, мій любий, я ж маю кийка, – вона постукала по тісному рукаві. – Та й інші констеблі за нами наглядатимуть. Усе, що я маю, – це розгулювати вулицями туди-сюди. Не бійся, я не якесь беззахисне ягня.

– А що, як мама тебе побачить?

– Мама випила свої ліки, Люціусе, і спатиме до ранку, і місіс К. на своїй церковній співанці – чи сьогодні в неї спіритичний сеанс? – Кіт починала шкодувати про своє рішення перевдягтися вдома, але вона вже й без того мала достатньо клопоту, аби тягнути до схованки додатковий одяг і аксесуари. А ще вона починала шкодувати про те, що ділилася своїми пригодами з братом – це була розвага, вигадана, щоби полегшити йому перебування в чотирьох стінах, а не для того, щоб змусити його хвилюватися. Вона присіла поряд з ліжком і поклала руку на його тонке плече.

– Подивися на мене, любий: я в безпеці, як за кам’яною стіною. Я буду насторожі, і мене пильнуватимуть. Тож не бійся. Я коли-небудь брехала тобі?

Він похитав головою.

– Я завжди повернуся до тебе, Люціусе, на це ти можеш покладатися. Хто спробує мене образити, той не на ту напав, – вона всміхнулась, і він неохоче всміхнувся у відповідь, хихикнувши. Вона пригорнула його, і він, своєю чергою, обхопив її руками – сила його обіймів сповна видавала кволість його безсилого тіла.

– Будь обережна, Кіт.

– Я завжди обережна. А тепер гасимо світло. Більше ніякого читання, вже пізно, – вона відчинила двері. – Побачимося вранці.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Швидким кроком Кіт йшла вздовж вулиці, тримаючись середини дороги, щоб будь-який нападник, який зазіхне на неї, мав вийти на