Жахослов - Стівен Джонс
– Гарне запитання, – сказала Кіт, підіймаючись з місця.
Жінка знову схопила її за руки і міцно стиснула їх.
– Твій батько помер, але він був доброю людиною. Твій брат… він хворий, але я не бачу, чому. Твоя мати вважає, що ти… шиєш… капелюшки! Як мило! – вона бридко розсміялася. І все одно не відпускала Кіт, хоча та боролася, намагаючись звільнитись від її хватки.
– Ви могли розпитати навколо. Ви могли стежити за мною. Ви могли… – прошипіла Кіт.
– У своїх снах ти іноді бачиш, що твоя мати померла, придушена подушкою, і всі твої негаразди зникли, – рішуче промовила Мері Джейн Келлі, і Кіт знов осіла на лаву поряд із нею. Келлі чекала, доки Кіт перевела подих, притлумила схлип, що душив її, і випросталася, підвівши голову і вдивляючись перед собою в темряву церковного подвір’я.
– Ти нам допоможеш? – спитала Мері Джейн, без тіні благання. – Допоможеш? Я не знаю, хто він, але знаю, що він обрав нас своєю ціллю. Він убиває повій, тому що нас легко знайти і всім байдуже.
– Мені не байдуже, – сказала Кіт, не зводячи погляду з тіней, відчуваючи, що вони от-от розступляться й поглинуть її.
– Ти не повинна вірити, але ти допоможеш?
– Допоможу, – сказала Кіт, і здавалося, ніби це прозвучало водночас як «вірю».
V
– Ось і ти, Касвелле. – Мейкпіс перехопив Кіт, щойно вона зайшла до відділку. – У тебе поважний вигляд, і ти все помічаєш. Ходімо.
Кіт не стала ставити запитань, лише припустила поряд з ним, намагаючись не відставати від його розмашистих кроків, – крізь подвійні двері на вулицю, залиту нетипово яскравим вересневим сонцем. Високий чоловік окликом зупинив двоколку, гукнув кучерові адресу і застрибнув усередину, нетерплячим жестом наказавши Кіт поквапитися. Перш ніж вона встигла сісти, кеб різко рвонув з місця, і вона, не втримавши рівноваги, опинилася на колінах у боса. Почалося несамовите вовтузіння, в ході якого вона, відштовхнувши дбайливі руки, зуміла-таки пересісти на свій край лавки. Її обличчя мимоволі залив рум’янець, а в горлі пересохло від думки, чи не здалося інспектору, що в неї надто м’які сідниці, надто округлі й пухкі, як для кістлявого хлоп’ячого заду.
Але Мейкпіс лише кинув:
– Зручно?
Кіт кивнула, потім похитала головою, потім знов кивнула, а тоді нарешті, заспокоївшись, стала дивитись у вікно, споглядаючи пішоходів, візки, будинки. Вона не озиралася всередину кеба, доки не відчула, що пекучий рум’янець зійшов зі щік. Тоді кашлянула.
– Куди ми їдемо, сер? Якщо я можу спитати?
– Ми їдемо, юний Касвелле, до Мейфейра.
– Надто шикарний район, сер, – промовила вона, не встигнувши подумати, що, мабуть, для Мейкпіса він не був аж таким шикарним. – Хіба він не мав багатенької дружини? Хіба не ходило чуток, що він стрімко дереться вгору по соціальних сходинках? Принаймні для мене, – незграбно додала вона.
– В нашому розслідуванні спливло одне ім’я: молодий адвокат Монтеґю Джон Дрюїтт. Почувши це, доктор Баґстер Філліпс порадив спочатку поговорити з тим, хто досить добре його знає, перш ніж намагатись тягти члена адвокатської колегії до нашої чарівної контори.
– І хто це буде, сер? – вона уявляла, що йдеться про батьків Дрюїтта або іншого члена родини, дружину чи коханку.
– Сер Вільям Ґалл.
– Колишній лікар самої королеви?
Від подиву брова Мейкпіса злетіла під самий капелюх, мало не до лінії росту волосся.
– Ви достобіса обізнані, юначе.
– Мій брат хворий, сер, – чесно відповіла вона, давно втямивши, що найкращий спосіб брехати – триматися якнайближче до правди. – Я потратив трохи часу, збираючи відомості про лікарів-практиків. Шукав кого-небудь, хто міг би з’ясувати, що з ним не так.
Повисла напружена тиша, і нарешті інспектор видихнув:
– А!
Кіт знову визирнула у вікно й усвідомила, що вони давно залишили Вайтчепел позаду: чоловіки на тротуарах були вдягнені краще й тримали в руках переважно тростини, а не мішки, жінки носили сукні, які коштували більше, ніж вона заробляла за півроку, і не мали турбуватись, що хтось нападе на них на вулиці. Вона згадала слова Мері Келлі й спитала себе, як багато із цих жінок належать до типу, що шукає вбивця, – і яких він ніколи не торкнеться, щоб не привернути до себе зайвої уваги, більшої уваги, ніж міг собі дозволити. Не подумавши, вона спитала:
– Сер, ви вірите в чаклунство?
– Я вірю, що це незаконно. Що сталося, Кіте? Якась циганка пропонує передвістити тобі майбутнє чи викликати дух мерця? – всміхнувся Мейкпіс.
– Ні, сер, просто… цікаво.
Знову повисла тиша, а тоді він спитав:
– Що не так з твоїм братом?
– Якби я знав, я б вилікував його, хоч би це мені коштувало річного заробітку, сер.
Кіт потерла підборіддя. Мейкпіс задумливо дивився на неї, і вона гадала, чи помітив він, як їй бракує волосся на обличчі. Байдуже – кілька молодих офіцерів мали таку ж проблему, адже їхні бакенбарди ніяк не поспішали виростати. – Він не ходить, сер. Відколи помер наш батько, він паралізований.
– Може, це все в його голові, ти так не вважаєш?
Кіт знизала плечима.
– Не знаю. Може й так, але, гадаю, Люціусу кортить піти знову. Доктор Ґалл особливо вивчав паралізованих.
– Ти показував йому свого брата?
Вона скоса зиркнула на свого боса.
– Доктор Ґалл покинув практику кілька років тому, сер, ще до того, як у нього стався перший інсульт. Здається, нещодавно він переніс ще один, – вона не стала згадувати, скільки листів написала знаменитому лікареві, благаючи приділити їй трішки свого часу. Всі вони лишилися без відповіді. – Чому ми їдемо розмовляти з ним про Дрюїтта, сер?
– Батько Дрюїтта був відомий хірург і особистий друг Ґалла, який також доводиться Дрюїтту хрещеним батьком. Щоб зводити кінці з кінцями, Дрюїтт викладає і був деякий час гувернером в онуків Ґалла. Я маю відомості, що вони – Ґалл-старший і Дрюїтт-молодший – розійшлися десь рік тому.
– І ви сподіваєтеся, що доктор Ґалл розмовлятиме з нами відвертіше, зважаючи на його теперішню ймовірну неприязнь до Дрюїтта?
– Дуже проникливо, Касвелле.
До кінця подорожі вони більше не поверталися до розмови. Рух кеба майже вколисав Кіт, тож вона здригнулася (трохи сильніше, ніж дозволяли правила хорошого тону), коли Мейкпіс буркнув:
– Приїхали.
У великому будинку були блискучі чорні двері зі ще більш блискучою дверною ручкою, показні колони, і, як і всі маєтки в цій місцевості, цей виходив на охайний приватний парк. Скло в білих віконних рамах сяяло на сонці, від чого узори на розкішних портьєрах всередині
