Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Сіммон відвів мене до віддаленого кутка довгої зали. Коли ми підійшли ближче, підняли голови ще двоє студентів.
Поставивши свою тацю, Сіммон махнув у мій бік однією рукою.
— Народ, знайомтеся, це Квоут. Наш новісінький, зеленесенький першачок. — Він показав спершу на одну людину, а потім — на другу. — Квоуте, це найгірші студенти, що тільки є в Арканумі: Манет і Вілем.
— Ми вже знайомі, — сказав Вілем. Він був тим темноволосим шалдимом з Архівів. — Ти й справді йшов вступати, — зазначив він, дещо здивувавшись. — Я гадав, що ти мені фальшиве залізо тицяєш. — Він простягнув мені руку для потиску. — Вітаю.
— Тейлу з вами, — пробурчав Манет, оглядаючи мене. Йому було щонайменше п’ятдесят, волосся в нього було скуйовджене, а борода — сива. Він мав дещо неохайний вигляд, ніби прокинувся лише кілька хвилин тому. — Я такий старий, як почуваюся? Чи це він такий юний, як здається?
— І те, й інше, — весело промовив Сіммон, сівши. — Квоуте, Манет пробув в Арканумі довше за всіх нас разом узятих.
Манет пирхнув.
— Віддай мені належне. Я пробув в Арканумі довше, ніж будь-хто з вас прожив на світі.
— І ти досі — простий е’лір, — зауважив Вілем; через його сильний сіаруський акцент важко було сказати, сарказм це чи ні.
— Бути е’ліром чудово, — серйозно відказав Манет. — Ви, хлопці, пошкодуєте, як хоч трохи просунетеся далі. Повірте мені. Тоді просто більше мороки й більше доводиться платити за навчання.
— Ми ж хочемо собі ґілдери, Манете, — промовив Сіммон. — Бажано до власної смерті.
— Ґілдери теж переоцінені, — заявив Манет, відірвавши шматочок хліба і вмокнувши його в суп. Діалог видавався невимушеним, і я здогадувався, що це розмовляють між собою близькі люди.
— Що в тебе? — зацікавлено спитав Сіммон Вілема.
— Сім і вісім, — пробурчав Вілем.
Сіммон, здається, здивувався.
— На Бога, що сталося? Ти що, ударив когось із них?
— Заплутався з шифром, — похмуро зізнався Вілем. — А Лоррен спитав мене про вплив субінфудації на модеґанську валюту. Кілвінові довелося перекласти. Я й тоді не зміг відповісти.
— Сумую за тебе всією душею, — безжурно промовив Сім. — Ти клав мене на лопатки останні два семестри, і мені рано чи пізно неодмінно мало поталанити. Навіть цього семестру в мене п’ять талантів. — Він простягнув руку. — Ану плати.
Вілем занурив руку в кишеню й передав Сімові мідний йот.
Я поглянув на Манета.
— А ти в цьому участі не береш?
Чоловік зі скуйовдженим волоссям натужно розсміявся й хитнув головою.
— Шанси були б дуже нерівні, — сказав він із наполовину напханим ротом.
— Послухаймо, що там, — запропонував, зітхнувши, Сіммон. — Скільки цього семестру?
— Один і шість, — відповів Манет, по-вовчому вишкірившись.
Я подав голос, перш ніж комусь спало на думку спитати мене, скільки я заплатив за навчання.
— Чув, із когось за навчання правили тридцять талантів. Така висока плата — це нормально?
— Ні, якщо вистачає клепки в голові залишатися на нижчих рангах, — пробурчав Манет.
— Лише для шляхти, — пояснив Вілем. — Краемлевих негідників, яким нічого тут навчатися. Гадаю, вони навмисне платять за навчання багато, просто аби було на що скаржитися.
— Я й не проти, — сказав Манет. — Хай у них гроші беруть. А з мене за навчання беруть мало.
Я підскочив: на стіл із другого боку з дзенькотом опустилася таця.
— Гадаю, ви зараз про мене. — Власник таці був блакитнооким красенем із ретельно підрівняною борідкою та високими модеґанськими вилицями. Одяг у нього був забарвлений у насичені стримані кольори. При його боці був ніж із руків’ям з кутого дроту. Я вперше побачив, щоб хтось в Університеті носив зброю.
— Совой? — Сіммон, здається, був ошелешений. — Що ти тут робиш?
— Я в себе питаю те ж саме. — Совой поглянув на лаву згори вниз. — Тут що, жодного пристойного стільця? — Він сів, рухаючись із дивним поєднанням граційної вишуканості та напруженої ображеної гідності. — Чудово. Далі я їстиму з дерев’яної дошки та кидатиму кістки собакам через плече.
— За етикетом це потрібно робити через ліве плече, ваша високосте, — промовив Манет із повним ротом хліба й широко всміхнувся.
У Совоя гнівно спалахнули очі, але не встиг він щось сказати, як подав голос Сіммон:
— Що сталося?
— Моя плата за навчання склала шістдесят вісім стрелаумів, — обурено промовив він.
Сіммон і оком не змигнув.
— Це дуже багато?
— Так. Це дуже багато, — саркастично відповів Совой. — І без жодної притомної причини. Я відповів на їхні запитання. Це просто особиста образа, та й усе. Мандраґові я не подобаюся. Геммові теж. До того ж усі знають, що зі шляхти луплять удвічі більше, ніж із вашого брата, — просто обдирають як липку.
— Сіммон — шляхтич. — Манет показав на нього ложкою. — Здається, у нього все гаразд.
Совой різко видихнув через ніс.
— Сіммонів батько — герцог тільки на папері й служить бляшаному королю в Атурі. У коней мого батька родоводи довші, ніж у половини цих атурських шляхтичів.
Сіммон дещо напружився, але не відірвав погляду від їжі.
Вілем повернувся до Совоя; його темні очі посуворішали. Але перш ніж він устиг щось сказати, Совой згорбився, потираючи обличчя однією рукою.
— Вибач, Сіме, ввіряю тобі свої дім та ім’я. Просто… цього семестру все мало бути краще, але тепер, — навпаки, гірше. Мого утримання не вистачить навіть на оплату навчання, а збільшувати мені кредит далі ніхто не буде. Знаєш, як це принизливо? Мені довелося відмовитися від кімнат у «Золотому поні». Я на третьому поверсі Гнізд. Мені мало не довелося розділити з кимось кімнату. Що сказав би мій батько, якби дізнався?
Сіммон, рот у якого був повний, знизав плечима й махнув ложкою — здається, показуючи, що він не ображається.
— Можливо, справи в тебе йшли б краще, якби ти не ходив туди як павич, — припустив Манет. — Ідучи на іспити, не вдягайся в шовк.
— Отже, так і треба? — обурився Совой, знову роздратувавшись. — Мені що, принижуватися? Втирати у волосся попіл? Рвати на собі одяг? — Що більше він гнівався, то помітнішим ставав його співучий акцент. — Ні. Там же нема вищих за мене. Мені не треба їм кланятися.
За столом на мить запала неприємна тиша. Я помітив, що чимало студентів довкола нас спостерігали за виставою з-за найближчих столів.
— Гілта тіам, — продовжив Совой. — Тут мені не подобається геть усе. Погода у вас дика
