Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Що довше говорив Совой, то тихішим ставав його голос; кінець кінцем майже почало здаватися, ніби він говорить із самим собою.

— У моєму родоводі п’ятдесят поколінь, моя кров старіша за дерево чи камінь. А я дійшов до цього. — Він підпер підборіддя долонями та опустив погляд на свою бляшану тацю. — Ячмінний хліб. Боги всюдисущі, людина має їсти пшеницю.

Я стежив за ним, одночасно пережовуючи шматочок свіжого темного хліба. Смак у нього був чудовий.

— Не знаю, що я собі думав, — раптом заявив Совой, зіп’явшись на ноги. — Не можу цього терпіти. — Він дременув геть, залишивши свою тацю на столі.

— Це — Совой, — без зайвих церемоній пояснив мені Манет. — Він непоганий, хоча зазвичай він і близько не такий п’яний.

— Він модеґанин?

Сіммон засміявся.

— Більшого модеґанина, ніж Совой, і не знайти.

— Не треба його зачіпати, — сказав Вілем Манетові. Через його грубий акцент мені важко було зрозуміти, чи свариться він на старшого студента, але його смагляве шалдійське обличчя однозначно виражало докір. Як я здогадувався, він як іноземець співчував Совоєві через труднощі в пристосуванні до мови та культури Союзу.

— Він справді переживає скрутні часи, — визнав Сіммон. — Пам’ятаєте, як йому довелося звільнити служника?

Манет із повним ротом замахав обома руками, ніби граючи на уявній скрипці. Він закотив очі, показуючи обличчям, що геть йому не співчуває.

— Цього разу йому довелося продати персні, — додав я. Вілем, Сіммон і Манет повернулися і з цікавістю витріщилися на мене. — У нього на пальцях були бліді лінії, — пояснив я, витягнувши руку, щоб показати.

Манет пильно мене оглянув.

— Отакої! Наш новачок, здається, ще той розумник. — Він повернувся до Вілема з Сіммоном. — Хлопці, я готовий побитись об заклад. Ставлю два йоти на те, що наш юний Квоут потрапить до Аркануму до кінця свого третього семестру.

— Три семестри? — здивовано промовив я. — Мені сказали, що треба лише довести, що я опанував основні принципи симпатії.

Манет лагідно мені всміхнувся.

— Так усім говорять. Основи симпатії — один з тих курсів, які треба сяк-так пройти, перш ніж тебе підвищать до е’ліра. — Він нетерпляче знову повернувся до Віла й Сіма. — Ну то як? Два йоти?

— Я поб’юся об заклад. — Вілем злегка знизав плечима, ніби вибачаючись переді мною. — Не ображайся. Я ставлю на найбільш імовірний результат.

— То що ти вивчатимеш? — запитав Манет, коли вони вдарили по руках.

До цього запитання я не був готовий.

— Гадаю, все.

— Ти говориш, як я тридцять років тому, — гигикнув Манет. — Із чого почнеш?

— Із чандріян, — відповів я. — Мені б хотілося знати про них якнайбільше.

Манет насупився, а тоді вибухнув сміхом.

— Що ж, це просто чудово. Наш Сім вивчає фей і піксі. А Віл вірить у всіляких дурнуватих шалдійських небесних духів і тому подібну маячню. — Він дурнувато надув щоки. — Я ж знаюся на бісах і блукальцях.

Я відчув, що зніяковіло шаріюся.

— Тіло Господнє, Манете, — урвав його Сім. — Що в тебе вселилося?

— Я щойно поставив два йоти на хлопчиська, який хоче вивчати казочки на ніч, — пробурчав Манет, показавши на мене виделкою.

— Він мав на увазі фольклор. Щось таке. — Вілем повернувся до мене. — Ти хочеш працювати в Архівах?

— Це й фольклор теж, — хутко оборонився я, прагнучи зберегти обличчя. — Я хочу побачити, чи відповідають народні казки різних культур теорії наративної септагії Теккама.

Сім знову повернувся до Манета.

— Бачиш? Чому ти сьогодні такий дикий? Коли ти востаннє спав?

— Не треба зі мною розмовляти таким тоном, — забурчав Манет. — Я поспав кілька годин минулої ночі.

— А коли була та ніч? — не вгавав Сім. Манет помовчав, опустивши погляд на тацю.

— Після повалка?..

Вілем хитнув головою, пробурмотівши щось сіаруською.

На обличчі Сіммона відобразився жах.

— Манете, учора був запалок. Ти що, уже дві доби не спав?

— Мабуть, що так, — невпевнено відповів Манет. — Я завжди гублюся під час іспитів. Занять же немає. У мене через це збивається розпорядок. До того ж я замучився з проектом у Промислі. — Він поступово замовк і потер обличчя обома руками, а тоді підвів очі на мене. — Вони мають рацію. Я зараз трохи не при собі. Теккамова септагія, фольклор і все таке. Трохи книжно для мене, але вивчати це добре. Я не хотів тебе ображати.

— Я й не образився, — спокійно запевнив я й кивнув на Совоєву тацю. — Пересунь її сюди, будь ласка. Якщо наш юний шляхтич не повернеться, я з’їм його хліб.

Після того як Сіммон повів мене записатися на заняття, я пішов до Архівів, палко бажаючи їх оглянути після стількох років мрій.

Коли я зайшов до Архівів цього разу, за столом сидів молодик, що постукував пером по папірцю, на якому явно багато щось переписували й закреслювали. Коли я підійшов ближче, він насупився й закреслив ще один рядок. Його обличчя було наче створене, щоб супитися. Руки в нього були м’які та бліді. Від його сліпучо-білої лляної сорочки та добре пофарбованого блакитного жилета аж тхнуло грішми. Тій частині мого «я», що недалеко пішла від Тарбієна, закортіло обібрати його кишені.

Він постукав пером ще кілька секунд, а тоді поклав його, зітхнувши з безмежним роздратуванням.

— Ім’я, — промовив він, не підіймаючи очей.

— Квоут.

Він прогортав облікову книгу, знайшов якусь сторінку й насупився.

— Тебе в книзі немає. — Він ненадовго глянув угору й насупився знову, а тоді повернувся до вірша, над яким мучився. Коли стало зрозуміло, що я нікуди не піду, він клацнув пальцями, ніби відганяючи якусь комашку. — Вали звідси на здоров’я.

— Я просто…

Емброуз знову поклав перо.

— Слухай, — повільно сказав він, ніби пояснюючи щось простачкові. — Тебе в книзі немає. — Він театрально показав обома руками на облікову книгу. — Ти й не пройдеш. — Він показав на внутрішні двері. — Ось і все.

— Мене щойно прийняли…

Він розпачливо здійняв руки вгору.

— Тоді тебе, звісно, немає в книзі.

Я намацав у кишені свій документ про вступ.

— Це мені дав сам майстер Лоррен.

— Хай він хоч на спині тебе сюди принесе — мені байдуже, — відказав Емброуз, демонстративно вмочивши перо в чорнило знову. — Тепер годі марнувати мій час. У мене є справи.

— Марнувати твій час? — перепитав я; нарешті мені почав уриватися терпець. — Ти взагалі уявляєш, через що я пройшов, аби сюди дістатись?

Емброуз підвів на мене очі; його обличчя раптом повеселішало.

— Зажди, дай-но вгадаю, — сказав