Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Поруч зі мною сиділа молочниця Зірфа, яка їхала до Ситова продавати сир. Їй було під п'ятдесят. Дуже худа і небалакуча. Зате робота в її в руках кипіла. Зірфа робила найсмачніший козячий сир, який із задоволенням купували в столиці.

Біля неї сидів син пекаря – Босян, майбутній маг-погодник. Він навчався керувати погодою, щоб стати гідним наступником нашого мага. Пекар дуже пишався сином і щоразу в розмовах, коли йшлося про дітей, він із благоговінням вимовляв ім'я Босяна і покладав на нього величезні надії.

Поряд з Босяном сиділи дві послушниці храму Всіх Богів, які мали дати обітницю вічного мовчання, щоб служити богині Безмежного Світла – Аргіні. Їхні тоненькі фігури приховували глухі сірі сукні з довгими рукавами. На головах послушниць – сірі ковпаки. Після обітниці їх змінять широченні капелюхи, які приховають обличчя.

Останнє місце біля вікна залишалося вільним, але буквально за хвилину до відправлення в карету вскочив кремезний чоловік у темному плащі з каптуром, насунутим так низько, що не було видно обличчя. Він швидко сів, пристебнувся і, не скидаючи каптура, відвернувся до вікна. Маг-погонич закрив заклинаннями двері з обох боків карети. Я встигла махнути батькові на прощання рукою.

– Грифон-диліжанс вирушає до Ситова! Прохання тих, хто проводжає, відійти від розбіжної дороги! – оголосив гучний голос доглядача.

Сильні лапи звірюк узяли плавний розбіг і відштовхнулися від землі, карета хитнулася і за кілька миттєвостей здійнялася вгору. Найбільшим плюсом було те, що диліжанс не мав коліс. Він гальмував на невидимій магічній подушці, а потім плавно опускався на землю. Жодних незручностей: грифонам колеса не калічили лапи, а пасажирам не потрібні були додаткові підніжки, щоб вийти з диліжанса.

Я захоплено дивилася у вікно. Диліжанс зробив коло над Курчавим, мовби салютуючи міській ратуші, і полетів у бік Крульського лісу, куди я з бабусею, а потім і з Єрошкою ходила по ягоди та гриби. А ще там росли дикі сливи, настоянка з яких мала величезний успіх у корчмі. Ех, татку, хто тепер буде їх збирати? Адже тільки я знала, де вони ростуть. Треба буде послати магоптаха з детальним описом дороги братові. У калитнику*** слив'янка має найбільший попит.

Я зітхнула і крадькома поглянула на ельфа. Той сидів насторожено, кінчики вух тремтіли, як і тонкі ніздрі. Він наче прислухався і принюхувався. Мабуть теж унюхав аромати з мого кошика. Але він дивився не на багаж – погляд ковзав по обличчях пасажирів навпроти. Примружився та напружився наче пружина. Невже чує небезпеку? Але що може нам загрожувати у повітрі? Дракон на нас впаде, чи що? Простежила за його поглядом – ельф, не ховаючись, зупинився на останнім пасажирі. А той, здавалося, спав, відкинувши голову на спинку диліжанса, в якій було зручне заглиблення для охочих подрімати.

Я знизала плечима і знову втупилася у вікно. Але від подиву рот відкрився сам собою. До карети наближався вершник на попелястому грифоні. Буквально за кілька секунд таємничий пасажир відкинув каптур і спокійно сказав:

– Усім залишатися на своїх місцях. Це – пограбування.

Смаглява шкіра і синяво-чорне волосся. На вигляд йому від сили років двадцять п'ять. Він обвів притихлих пасажирів уважним поглядом і додав:

– Хто чинитиме опір – уб'ю. – На підтвердження він витягнув з-за паска мисливський ніж із химерним руків'ям. – Руки тримати перед собою, – продовжив він. – Особливо це стосується тебе, вухатий! – він кивнув у бік ельфа. – Знаю я ваші ельфійські штучки! Тільки відвернися, і миттю якусь гидоту зробите! Руки! – загрозливо гаркнув бандит.

Попелястий грифон порівнявся з диліжансом. Наші грифони неспокійно пішли вгору від побратима, який раптово з’явився поряд, потім скажено закричали, налякавши усіх. Карету смикало з боку в бік. Бандит, широко розставивши ноги, дивом утримував рівновагу. Дітвора зойкнула, але відразу притихла під пильним поглядом дивного пасажира. У кареті запанувало мовчання. Було чутно тільки плескіт крил. Я вчепилася пальцями в м'яку оббивку сидіння. Розлучатися з грошима мені хотілося менш за все. Я щосили намагалася придумати якусь хитрість. Ельф покірно поклав руки на коліна і спокійно спостерігав за грабіжником. Грифони нарешті вирівнялися.

Розбійник витягнув з-за паска мішок, розстебнув ремінь безпеки та встав. Він по черзі протягував мішок пасажирам: туди полетіли гаманці та коштовності. Подружжя Хурлапих почервоніло від прихованого гніву й обурення. Але гноми розумно розсудили, що життя дорожче.

Я намацала бабусин медальйон і напружилася. З ним не розлучуся ні за які гроші, нехай убиває. Усі, крім дітей, мовчки попрощалися з грошима – у тих їх просто не було. Коли черга дійшла до мене, я, напустивши на себе байдужість, сказала:

– У мене тільки два срібняки. Більше нічого немає.

Бандит уперся поглядом у кофтинку, що знову розстебнулася, – в декольте блиснув рубін.

– А це що? – він кивнув на медальйон.

– Це – пам'ять про бабусю. Спробуєш зняти – руку відгризу.

Він розреготався, демонструючи красиві рівні зуби. Та й сам розбійник був красенем. Під плащем – тонка темна сорочка, під якою вгадувалися невеликі, але міцні м'язи. Карі очі із золотистими іскорками дивилися з усмішкою. Ніс рівний, з легкою горбинкою, що з'явилася, скоріше за все, у бійці. Високі вилиці та тонкі губи, що кривилися в посмішці.

– Ось так прямо візьмеш і відгризеш?