Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Батько зупинив коня, віз хитнуло, і я мало не впала на дорогу. Він швидко зістрибнув, допоміг злізти мені, взяв речі й пішов до доглядача. А я, розправивши поділ спідниці, витріщилася на пасажирів.

Їх було небагато, та й зрозуміло, бо більша частина Курчавого збиралася сьогодні гуляти на нашому з Лавром весіллі, тому більшість спокійно спала, не здогадуючись, що весілля скасовано. Ті, які з якихось причин не змогли прийти, й спланували поїздку до столиці.

Будівля станції – одноповерхова, міцна, кам'яна. У такій можна будь-яку негоду перечекати. Голова розщедрився, зніс попередню споруду, яка при кожному пориві вітру норовила скластися як картковий будиночок. Виділив із бюджету п'ять тисяч золотих, і будівля станції стала гордістю нашого невеликого містечка. Навіть сарай для грифонів утеплив, щоб узимку не мерзли. А, по-моєму, їм усе одно: вони ж літають у небі, отже, не замерзають. Шкода, що драконів не можна тут тримати – зіжруть річний бюджет і все навколо. Та й місця їм потрібно багато. Але й вантажність у них набагато більша. І літають вище.

Та грифон-диліжанс у курчавців мав величезну популярність. Дві години й в Ситові! Без жартів. Якщо кіньми їхати, то тільки за тиждень дістанешся. І то, можна загнати пару конячок.

Погоничі грифонів – маги. Простих смертних ці звірюки слухати не будуть. У карету зазвичай запрягали двох грифонів. Двері щільно та старанно зачинялися закляттями, щоб уникнути нещасних випадків. Вставати та ходити під час перельоту не дозволялося. Пасажирів пристібали спеціальними пасками, щоб не випали. Попри уявні незручності, літати грифон-диліжансом було вигідно та швидко.

Найбільше щастило тим, кому діставалося місце біля вікна – він міг усю дорогу милуватися хмарами та краєвидом. Це, звісно, якщо не боятися висоти. У кареті поміщалася дюжина пасажирів. Саму карету підтримували заклинання легкості, інакше грифонів потрібно було б міняти щомісяця. А це дорого. Літали вони регулярно, два рази на день. Тож, будь-який мешканець запросто міг літати до столиці.

А якщо потрібно дістатися до сусідніх країн або на острови, то у столиці пересідали на драконів. На них кріпили спеціальні сидіння, а маги, які керували ними, створювали над усіма захисний купол, щоб не впасти з дракона крижаною брилою. У разі негоди польоти скасовували. І на драконах, і на грифонах. Ніхто не хотів втратити тварину. А якщо негода заставала в дорозі, то маги розганяли грозові й буремні хмари, щоб ніхто не постраждав.

Магічна академія погоди працювала як годинник, і точні прогнози по всіх містах і селищах країни розсилала магоптахами щодня. У нас вони прилітали в міську ратушу, і погодник вивішував сувій поруч із входом.

На станції діти моталися між дорослими, граючи у квача. Вдалині маячив ельф, якого я раніше в Курчавому не бачила. Високий, стрункий, з волоссям кольору гречаного меду. І з такими синіми очима, немов промінь світла в храмі Акрідени* впав на кобальтові вітражі й назавжди закарбувався в них. На вигляд йому було десь близько сорока років за людськими мірками. А за ельфійськими, не знаю. Не знаюся на визначенні їхнього віку. Попри спеку наприкінці юноцвіту**, на ньому був довгий плащ із відкинутим каптуром. Я мимоволі замилувалася незнайомцем. І справді кажуть, що ельфи ідеальні. Ні зайвої ваги, ні почервонілої від сонця шкіри. Ех! Зітхнула і перевела погляд праворуч.

Біля лави стояла парочка гномів – вельмишановний Флюн Хурлапий зі своєю дружиною пані Грумою. Скоріше за все їдуть у своїх торгових справах, обидва зосереджені й неговіркі. У Флюна в бороді з'явилася четверта кіска. Треба буде якось запитати, що це означає. Пані Грума, побачивши мене, стала так, щоб чоловік не побачив, змірявши при цьому глузливим поглядом, у якому читалося: «А як же весілля?» Подумки показала їй дулю і язика – не твоя гном'яча справа. Ревнує, береже свій скарб. Від цієї думки стало весело.

– Чого баньки витріщила, руда корова! – п'яний викрик вмить зруйнував гарний настрій. – Дай пройти! Стала напівдорозі!

Вічний п'яничка Рурюк штовхнув так, що я мало не впала: і від удару, і від винно-часникового духу, від якого ледь не знудило. Сперечатися з п'яним, марно. Але гном не витримав, підвівся навшпиньки та глянув у наш бік через плече пані Груми. Я кивнула йому на знак привітання, відходячи якомога далі від пияка. Пан Флюн кивнув у відповідь і попрямував до нас, хоч дружина і спробувала втримати його за широкий шкіряний пояс зі срібною бляхою. Гном лише обережно прибрав її руку. Пані Грума кинула на мене ненависний погляд.

– Гей, волоцюга, стій! – гучним басом гукнув п'яного пан Флюн.

Той підстрибнув на місці від несподіванки й голосно гикнув. Гном наблизився і вхопив його за низ сорочки так, що та затріщала, погрожуючи залишити нещасного п'яницю без неї.

– Ти образив дівчину, вибачся!

Хтось паскудно реготнув, виходячи з дверей станції. До Горпини не ходи – Лавр власною персоною. «Женишок намалювався. Колишній», – промайнуло в голові. Що він тут забув? Прийшов познущатися?

– Та яка вона дівчина? – знову гиденько гигикнув Лавр.

Гомін на станції замовк, я стискала кулаки від гніву, шкодуючи, що вірна качалка залишилася в сумці. Ех, як би вона зараз стала в пригоді! Я вже приготувалася виплеснути в обличчя цьому крученому цапеняті всю накопичену злість, що рвалася назовні, але мене випередив ельф.

– Ви не маєте права так розмовляти з добропорядною мешканкою Курчавого. Негайно вибачтеся!