Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Поліцейський досить дивно подивився на мене і зробив декілька кроків у бік крадіїв. Цим часом жалюгідний чолов’яга почав оговтуватися і стогнати. А жебрак, що привів поліцейського, втратив інтерес до нашої розмови – відьми не було, магічного жезла і поготів, а чого розвішувати вуха? Кому цікава звичайна дівчина, яка приїхала до столиці щастя шукати? І він позадкував вздовж будинка, поки не зник за рогом. Поліцейський глянув на злодія, який розтулив очі й витирав рукавом сльози. Мені ані хвилини не було його шкода.

– Так-так-так, Чучу́з власною персоною! Чи давно дихаєш вільним повітрям? Знову до буцегарні закортіло?

– Та шо ви таке кажете? Побійтеся гніву Аргіни! – запричитав злодюжка.

– А це хто? Зміну ростиш? – кивнувши оком на хлопчиська, запитав страж порядку.

Той, кого поліцейський назвав Чучузом, подивився на мене так, наче пів дня сватався і отримав гарбуза. А я, заплівши косу, смикнула поліцейського за рукав:

– Пане поліцейський, а як мені до тітчиної таверни дістатися?

– Вийдіть на головну вулицю і сядьте у підводу. Вона вас і довезе куди треба.

– А де головна вулиця?

– Прямо, дійдете до аптеки, що на розі Драконячого перехрестя, і звернете ліворуч. Це і буде найголовніша вулиця Ситова.

– Дякую! – я перекинула сумку на інше плече і бадьоро покрокувала геть.

– Гей, почекайте! Треба скласти протокол! – скрикнув поліцейський.

Я озирнулася і сказала:

– Усе що мені треба було, я забрала. Нехай живуть!

Я вважала, що злодії й так своє отримали. Ех, і гарна ж у мене була практика у корчмі! Качалочко, ріднесенька, почекай трошки, невдовзі я тебе на законне місце повішу – на пояс. І буду тихо і спокійно – дуже на це сподіваюся! – тихо і спокійно працювати в тітки Палажки.

Дійшовши до аптеки, я звернула ліворуч і вийшла на широку вулицю, найголовнішу за словами поліцейського. «Палацова», –  прочитала я на будинку.

На узбіччі стояла підвода, на козлах дрімав кучер у синьому картузі. Я, сопучи, піднялася у підводу, з задоволенням розтираючи плече після важкої сумки. Я кинула її на сидіння поруч з собою. Кучер здригнувся, бо візок відчутно хитнуло. Він озирнувся і вираз його обличчя став таким, немов він надкусив кислицю.

– Куди? – хриплуватим голосом запитав він.

– У «Клич вепра».

– Два срібняки, – байдуже сказав він.

– Чому так дорого? – обурилася я.

– Тому що, далеко. Навпростець не поїду, сьогодні базарний день.

Я зітхнула і кивнула –  дві, так дві.

– Н-н-но! – кучер хльоснув коня батогом. Кінь заіржав і ми рушили.

Очі розгорілися, коли я розглядала головну вулицю Ситова. Широка, красива, чистенька, мов хата на свято. Охайні будинки, великі вітрини крамниць, багато вбрані містяни. Ой, леле, кого ж тут тільки не було! І всі такі поважні!

– А ми повз королівський палац їхати будемо? – продовжуючи милуватися містом, запитала я. Якщо найголовніша вулиця називається Палацова, то вона має вести до самісінького королівського палацу.

– Будемо, – підтвердив мої здогадки кучер.

Я аж сяяла від щастя. Скільки бачила картинок у книжках із зображенням палацу, а тепер побачу його на власні очі! Проїхавши з пів версти, кучер різко смикнув поводи й кінь став мов вкопаний. Мабуть, хтось хотів швиденько перебігти дорогу. І все б нічого, але я не втрималася і мало не вилетіла з візка. Від різкого гальмування мене жбурнуло прямісінько на кучера. Картуз сповз йому на очі та повністю закривши світогляд.

З боку могло здатися, що я і цього бідолаху, як нещасного поліцейського, намагаюся спокусити. Та не просто спокусити, а прилюдно перейшла до рішучих дій, бо обійняла його наче жениха після весілля.  З переляку, який звалився в прямому сенсі йому на голову, кучер стьобнув коня. Той став дибки, й ми понеслися вдалечінь Палацовою вулицею Ситова.

Я теж з переляку заклякла верхи на кучері. При цьому я примудрилася ногою зачепити сумку, і тепер вона бовталася на стегні, погойдуючись і б’ючи кучера в бік. Кучер від щастя в моїй особі, що зненацька звалилося і застелило очі, кричав як скажений і лаявся останніми словами, до того ж виключно гномською. Я теж була на висоті – у всіх сенсах – і верещала йому просто у вухо, насуваючи картуз на його обличчя все нижче і нижче. Спідниця майоріла як строкатий стяг. Не візок, а бойова колісниця! Перехожі шоковано спостерігали за нами, й нікому на думку не спадало, що конячка понесла. Я від переляку вголос почала прощатися з рідними:

– Мамусю, татусю, прощавайте! Не згадуйте лихом вашу недолугу доньку! Скажіть Єрошці, що я його любила більше за всіх! І в кімнаті моїй він може жити! А Лавра дурноголового з Тайкою нехай Маруна забере! А якщо я якимось дивом виживу...

Я не встигла закінчити голосіння. Кінь різко зупинився, знову став дибки, ми, обійнявшись з кучером, полетіли назад. І впали. Мені здалося, на щось м'яке. Збіглися охочі повитріщатися. Я боялася розплющити очі та й знепритомніла. Прийшла до тями від того, що кучер брикався, намагаючись позбутися моєї цупкої, як реп’ях хватки. Я через силу розчепила руки.