Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Я оніміла від такого повороту подій. П'янчуга гикав, а Лавр посміхався.

– І не подумаю, – із сарказмом випалив колишній. – Чому це я маю за правду вибачатися?

– Ах ти погань! – Я не витримала і кинулася на нього з кулаками. Лавр не встиг ухилитися, і мій кулак заїхав йому прямо в око.

– Йой! – заверещав колишній і закрив долонями обличчя.

 Легше не стало. Хотілося цю нахабну морду запинати ногами. Я крадькома глянула на ельфа, який здивовано підняв брови і похитав головою. Навіть уявний голос почула: «Руто, ти ж дівчина!» Та замість цього він видав:

– Леді, я все розумію, але такі питання потрібно вирішувати зі своїм нареченим наодинці. Не варто це виносити на люди.

– Він мені більше не наречений! – зло прошипіла я.

П’яничка, бачачи такий перебіг подій, намагався щось сказати, ледве ворочаючи язиком.

– Вичибте, гик! Виб-тич-бте, гик! Ви-бач-те! – О-о-о! Ви-бач-те мене, гик!

Я кивнула пану Флюну, щоб він відпустив бідосю. Для нього і так ранок вдався. Гном вивільнив Рурюка, пані Грума гмикнула і відвернулася, удавши, що її абсолютно не цікавить те, що відбувається. У цей час зі станції вийшов батько. Він миттєво оцінив ситуацію і підійшов до нас із Лавром, який сидів на землі та скиглив, закриваючи долонею пів обличчя. Очі батька сміялися, але він, напустивши на себе грізний вигляд, сказав:

– Якщо я тебе ще хоч раз побачу біля Рути – начувайся! Забирайся, поки я задля рівного рахунку другий фінгал не поставив.

Лавр підвівся. Вигляд він мав жалюгідний.

– Мені в Ситів потрібно.

– Усім потрібно, – сказала я. – Наступним диліжансом полетиш. Завтра. Не будеш же ти розлякувати ситів'ян своєю пикою. Сходи до Горпини, нехай примочку продасть! – реготнула я. – Заодно й на долю свою гірку поскаржишся. Нехай поворожить! Хто зна’, яке щастя на тебе чекає?

Лавр гнівно подивився на мене здоровим оком, друге, на мою радість, запливло так, немов його вжалив шершень. А що? Я вмію тримати удар, а не тільки сковорідку та качалку! Він сплюнув під ноги та процідив:

– Я тобі ніколи не подарую! Ти дорого заплатиш за цю витівку!

– Дуже боюся! – огризнулася я.

Лавр поплентався зі станції не у місто, а кудись у бік лісу. Куди – мені байдуже. Я з вдячністю подивилася на ельфа, гнома і батька.

– Дякую вам.

Ельф і гном кивнули, мовляв, подяку прийнято. Люди на станції почали шепотітися, почувши новину, що весілля не буде. Ситуацію врятував доглядач, який вийшов на вулицю.

– Прошу містян пройти на посадку, – гучним голосом промовив він. – Грифон-диліжанс вирушає через десять хвилин.

Батько вручив мені квиток. Серце прискорено забилося від захвату - моє місце біля віконця!

– Татку! – я повисла у баті на шиї. – Ти – найкращий!..

Батько ніжно обійняв мене і розцілував в обидві щоки.

– Бережи себе, Руто. І пам'ятай, щойно доїдеш до тітки, одразу ж надішли магоптаха. Ти дівчина доросла. За себе постояти можеш, – усміхнувся татусь, згадавши нещодавню пригоду. – Але Ситів – не Курчаве. Там різних пересічних вистачає, як і інших не зовсім людей. Я маю на увазі не тільки татів. Вночі одна не ходи. Качалка не завжди допоможе. Не забувай нас. Присилай магоптаха хоч раз на тиждень. Та бережи те, що перейшло у спадок від бабусі. Стороннім не показуй. І гроші не тринькай на всякі фінті-мінті. Пам'ятай – ти у себе одна. І ось що, на допомогу інших особливо не розраховуй. Нікому немає діла до чужих бід і неприємностей.

– Дякую, татку, – мало не схлипувала я. – Обов'язково буду надсилати магоптахів. І ти теж надсилай, добре? І Єрошку в корчму візьми, він тямущий, хоч і бешкетник.

– Візьму, не переживай. Корчма – справа сімейна. Ну, вище ніс, руденька! І пам'ятай, тітка – не зла.

– Пам'ятаю, тату, вона просто нещасна.

– Розумниця.

Батя допоміг мені сісти й пристебнутися. Сумку і кошик він поставив нагору, закривши ящик для багажу над нашими головами. Маг-погонич перевірив квитки.

Я окинула оком пасажирів. Подружжя Хурлапих сиділо на протилежних сидіннях навскоси, біля інших дверей. Пан Флюн – біля вікна, мабуть, пані Грума боялася висоти. Поруч із ними – літній пан Стурс з онуками: двома чарівними дівчатками-погодками восьми і дев'яти років. Вони зацікавлено глипали на пасажирів, тихенько прискали зі сміху та шушукалися. Якраз навпроти мене сидів той самий ельф.  Ретельніше придивилася до нього і зрозуміла що помилилася – зблизька йому було щось близько тридцяти людських років. Але я геть не розбираюся в їхньому віці, знаю одне – ельфи дуже довго живуть.

Він сидів дуже рівно, розправивши плечі та схрестивши руки на грудях. Мені теж захотілося випрямити спину, що я миттєво й зробила; одразу ж груди, хоч і не в обтислій блузці, вип'ятилися, а ґудзик зрадницьки розстебнувся, демонструючи білизну. Ельф миттєво ковзнув поглядом. Я вдала, що нічого не сталося, і теж схрестила руки. Легка усмішка заграла в куточках його губ, але він, як справжній шляхтич, відвів погляд, щоб я могла спокійно застебнутися.