ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

А Борис Едуардович не боявся. Він розмовляв з Інкою не як з дитиною, а як з рівнею, з другом, з бойовим товаришем. Вони разом штурмували Всесвіт. І Всесвіт потроху піддавався. Цим учитель і подобався їй. І вона йому теж. Саме завдяки його старанням, його та ще декількох викладачів точних наук, де Інка добилася величезних успіхів, саме завдяки їм дирекція ще вибачала їй прогули.

- Знову придурки? - співчутливо спитала вона. Борис Едуардович поглянув на неї. На цей раз погляд був трохи довший, уважніший. А ще Інка помітила в ньому якусь розгубленість.

- Не треба, Інночко, так про них. Вони ж діти. Нерозумні діти.

Вчителі тому й існують, що існують нерозумні діти. Щоби зробити з них розумних: спрямувати кудись, чомусь навчити, щось пояснити…

- Здається мені, що це не так. У чому виявляється їхня нерозумність? Чим вони відрізняються від розумних? Небажанням навчатися, Борисе Едуардовичу. Тобто, вони просто ненавчальні, бо самі цього не хочуть.

- Тут усе набагато складніше, дитино. - Він викинув цигарку, почав пояснювати, трохи пожвавішав, і це було добре. - Тут найважливіший фактор - колектив. Завдання вчителя - виховати не окрему дитину, а колектив і дітей у ньому.

- Колектив, - зморщилася Інка, - але ж колектив - це погано. Колектив знищує індивідуальність, чи не так?

- Так-так, Інночко, - він трохи винувато посміхнувся, - але ж не можемо ми перебудувати систему освіти…

- Чому? - Інка зблиснула очима й задерла веснянкуватого носа.

- Звичайно, можемо. - Він їдко посміхнувся. Інка усміхнулася теж - нарешті, вчитель повністю повернувся до норми. - Організуємо революцію, вивісимо транспарант із гаслом: «Кожній дитині - по вчителю!», посадимо тебе на барикади. А я буду збирати демонстрацію. Так, Інко?

Інка позіхнула. Він має слушність. Як завжди. Він завжди мав слушність. Та Інці дуже часто здавалося, ніби він чогось не домовляє, не тому, що йому не хочеться, а просто чомусь трохи боїться. Але не зараз, зараз просто вони обоє розуміли, що ця тема може виявитися занадто великою для її обговорення, обоє знали. Що піде далі: побудова нової моделі суспільства, економічної, політичної, культурної, духовної, ще дідько знає якої… Це неважко було б зробити, та от часу на це не було. В Інки - точно. Тому вона вирішила залишити побічні теми й перейти до головної:

- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- А звідки відомо, що він нескінченний? - Вчитель посміхався, їдко, скептично, таким Інка його любила. Він нечасто посміхався, коли нервував, а нервував… ну, про це вже було.

- Всесвіт - це матерія, так? - зосереджено почала Інка. - Матерією ми вважаємо все довкола… взагалі все, що знаходимо, називаємо ми матерією, а потім уже розбираємось… І це теж матерія, навіть якщо має інші властивості,… - вона відчула, що трохи плутається в поясненнях, проте бачила, що думку її вчитель збагнув. - Що ж може бути за межею матерії, якщо матерія - це все, що є?

- У найближчому нашому оточенні, у тому, яке ми можемо осягнути, - посміхнувся Борис Едуардович.

- Але ж ми вважаємо, що вона скрізь. І далі - у нескінченність. Адже кажуть про розширення Всесвіту.

- Твої запитання дедалі важчають, Інночко, - він змовницьки підморгнув. - Невдовзі прийде час, коли я не зможу на них відповісти.

- Тоді я буду сперечатися сама з собою, - підморгнула вона, - але ж зараз ви можете?

- Відповісти - ні. Просто розкажу тобі, як це розумію я.

Борис Едуардович зіскочив з підвіконня, пішов до дошки. Взяв крейду.

- Це я малюю просто для себе, - пояснив він. Просто механічно - він знав, що Інка дуже рідко щось переписує чи перемальовує з дошки. У неї була феноменальна пам’ять. Він поставив крапку, обвів її колом. Обернувся. Ні, все ж таки бути вчителем - це його покликання. Очі вже загорілися, на щоках аж хворобливі рум’янці запалали, він уже мав утіху, ловив кайф, ще навіть не почавши пояснення.

- По-перше, що ми називаємо Всесвітом? Лише невеличкий шматочок його, який можемо побачити.

- Габблівський радіус, - з розумним виглядом кивнула Інка.

Він знову їдко посміхнувся, ніби вколов, ніби сказав: «молодець, випендрилася». Вона винувато всміхнулась у відповідь. Треба ж показати вчителеві, що недарма вона марнує його час і нерви, знає вже щось. Він провадив далі:

- Для простішого сприйняття вважатимемо, що він такий і далі. І нескінченно. Нескінченність, Іночко, я не приймаю. Особливо цю. Дивись, за теорією про виникнення Всесвіту приблизно п’ятнадцять мільярдів років тому весь він був зібраний, стягнений у точку з нескінченною густиною.

- А що було поза точкою?

- От і я про це, дитино. І ще, густину я вважаю не нескінченною, просто дуже великою, але такою, що має фізичний зміст. Добре, погодьмося, що потім почалося розширення. Та якщо маємо точку, з якої розширення починається, то маємо й межу, до якої воно поки що дійшло. Припустимо, ось це коло, - він показав на дошку. Просто театральний жест вийшов. Учитель завжди пояснював усе красиво, театрально, хіба що трохи плутано, бо хотів одразу сказати дуже багато. Тому розумні вчителі й не потрібні у школах. Там потрібні лише такі, що знають якусь обмежену програму й неухильно, впродовж років товкмачать її кожному наступному класові. Тоді все буде чітко і зрозуміло.

- Але ж за колом залишається те, що було за точкою, - зрозуміла Інка.

- Так. Отже, виявляється, Всесвіт - це не досить точне слово. Всесвітом ми називаємо й наш Космос, і все, що є взагалі. Що є взагалі, ми не знаємо. Те, що за колом, я називаю для легшого сприйняття псевдовсесвітом, всесвітом-2. От і все, що я можу тобі з’ясувати з цього приводу. Лише одну з теорій.