ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Янголе… а можна в тебе щось попросити?

- Давай, - дозволив Янгол.

До такого він уже звик теж. У його янгольство психи вірили так, що інколи це аж занадто було. Наприклад, одна страшенно релігійна бабуся постійно намагалася помолитися йому, інша передавала щодня привіт своєму чоловікові на небеса й дуже цікавилася, чи не ходить він там часом наліво; Янгол передавав їй відповіді від нього й казав, що ні, не ходить, - просто, щоб тій бабусі було не так журно самій. Людям чомусь завжди журно, коли вони самі. Вони ж несамодостатні істоти, їм потрібен хтось поруч, чиєсь розуміння й підтримка. Або просто, щоби хтось існував неподалік. Вони бояться самотності, бояться самих себе…

- Значить так, - почав загинати пальці той під кущем, - бінокля, ліхтарика… або ні, інфрачервоні окуляри краще, шапку-невидимку…

- Стривай, стривай, - здивувався з такого прохання Янгол, - а з якого це переляку я повинен видати тобі такий інвентар?

- Ти ж Янгол, - аж образився шиз, - ти повинен допомагати.

- І в чому тобі все це допоможе? - насмішкувато примружився Янгол.

Псих озирнувся, поманив його пальцем, присунувся ближче й довірливо прошепотів:

- За мною стежать.

Ой, пробачте, пробачте, ніякий це не шизофренік, це - параноїк.

- Хто стежить? - спитав Янгол.

- Китаєць, - пояснив псих.

- Який китаєць?

- Отакий, - і співрозмовник розтягнув паль-цями очі, перетворивши їх на вузенькі шпаринки.

- Ага, - багатозначно протягнув Янгол. - Знаєш, хлопче, я з радістю тобі допоміг би, та зараз навряд чи зможу щось зробити.

- Чому? - знову образився той. - Ти ж Янгол!

- Бачиш? - він кивнув на стіну. - Я замкнений тут, як і ти.

- А чому ти не полетиш звідси?

Янгол позіхнув, присів поруч. Він завжди дивився на співрозмовника трохи зверху, проте це вже почало фізично втомлювати.

- Крила не працюють, - довірливо признався психові.

- А чому не працюють?

- Дзеркало розкололося…

- Ага… - з таким же багатозначним виглядом кивнув псих.

Посиділи, помовчали.

- Слухай, - раптом загорівся надією співрозмовник, - а Бог не зможе тобі допомогти?

- Бог? - Янгол посміхнувся. - Як тебе звати, хлопче?

- Дмитро.

- Розумієш, Дмитре, - почав пояснювати він, - Бог має владу над світом лише під час його створення. Далі Всесвіт живе самостійним життям. Розвивається сам по собі. А Бог може лише безсило спостерігати за цим розвитком.

Дмитро позіхнув. Замислився.

- Слухай, - сказав він після павзи, - а якщо це… Якщо під час створення створити ще й когось, хто надалі виконуватиме твої розпорядження у Всесвіті… Ну, це так само, як передати владу… А що, Бог не додумався до такого?

Янголові запитання сподобалося. Йому взагалі подобалося, коли люди отак легко переходять від особистих проблем до загальних. А не навпаки (як це властиво більшості). І Дмитро йому сподобався, здався хлопцем гарним, розумним.

- А хто такі, по-твоєму, янголи? - він швидко посміхнувся, підвівся і знов підстрибнув.

- Добре, - кивнув Дмитро. Він зрозумів, що розмову закінчено. - Ну, я це… поповз?

- Повзи, - знову приземлюючись, дозволив Янгол.

- Але якщо вийде… Якщо дзеркало полагодять… ти допоможеш?

- Угу, - Янгол продовжував стрибати.

- Дмитро. Не забудь. - І хлопець зник у кущах.

Поліз далі. Може, шукати ще одного янгола, а, може, ховатися від китайця. Отакого. Янгол посміхнувся.

Василь Анатолійович сидів на лавці й уважно спостерігав за подіями. Отже, наш Янгол затоваришував із хлопцем - з «китайцем». Цікаво-цікаво. Він побачив останню посмішку Янгола. І раптом йому здалося, що він збагнув її секрет, збагнув, чому вона така швидка, коротка, так раптово завжди спалахує й раптово згасає. Просто Янголові важко посміхатися. Йому взагалі важко… Це, мабуть, важко - бути ян… Стоп! Знову ти! Він просто псих. Але посмішка… Чомусь цьому хлопцеві важко посміхатися. А, може, просто здалося?…

Янгол відчув чийсь погляд, швидко озирнувся. Лікар сидів на лавочці, дивився на нього… Зустрілися поглядами. Василь Анатолійович привітно помахав рукою. Янгол підійшов до нього, сів поруч.

- Ну, як тобі наш Дмитро? - спитав лікар.

- Непоганий хлопець, - Янгол подивився на лікаря. - А давно в нього це, - він покрутив пальцем біля скроні, - з китайцем?

- Давненько, - позіхнув Василь Анатолійович, - приблизно так, як у тебе з твоїм янгольством.

Янгол ображено позирнув на лікаря, раптом знову швидко спалахнув, підскочив, поскакав доріжкою.

- Псих, - з якоюсь майже ніжністю прошепотів Василь Анатолійович. Одразу ж смикнув себе: звичайно, псих, тут усі психи, і цей також псих, тільки псих і нічого, крім психа.

Інка підіймалась Андріївським узвозом. То було місце, де тусуються так звані неформали. Що в них неформального, крім зовнішнього вигляду й постійного пияцтва, Інка так і не змогла второпати. Ось і місце, де вони домовилися зустрітися з коханим. Вона вмостилася на парапеті й приготувалася чекати. Запізнилася вона лише на десять хвилин, та коханого ще не було. Ні слуху ні духу. Знову запізнюється, дурна тварючка. Сонце вже сідало за обрій, м’яко виблискуючи на банях Андріївської церкви. Андріївський узвіз був би найгарнішою вулицею Києва, якби не був такий брудний. Вона втягнула носом повітря. Воно пахло тут чимось хорошим, приємним. Хоч повітря ще не встигли забруднити, зраділа вона. І дістала цигарки. Зловила себе на думці, що забагато палить. А як інакше? Потрібно ж чимось зайняти першу сигнальну систему, щоб не заважала працювати другій, треба ж приспати всі