ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко
У класі ж відновився звичайний, трохи стишений, гомін. Інка відкрила конспект із кінця й почала щось малювати. Так їй краще думалося: коли руки на щось відволікаються, мозок не нагадує, що вони не працюють. Але хто сказав, що в неї вийде подумати? Вона забула про Юльку, яка сиділа попереду. Та знову обернулася, підозріливо прошепотіла:
- Ти що, читала?
- Що? - не зрозуміла Інка.
- Ну, цей… Те, що зараз проходимо.
- Може, й читала, - знизала Інка плечима, - а що ми проходимо?
- Ясно, - махнула рукою Юлька з полегшенням, що її підозра не справдилася.
Інка намалювала коло і почала замальовувати так, щоби зробити його рельєфним. Справа ця була важкувата й повністю захоплювала. Захопила вона і Юльку, та замовкла, тільки знай водила очима за Інчиною рукою. Інка малювала непогано. Колись її навіть намагалися віддати до ізостудії, вона почала малювати, всі казали, що подає великі надії…
Та все накрилося одного разу, коли дітей примусили детально намалювати ялинку. Детально! Кожну голочку! Інка взялася з ентузіазмом, вона завжди за все бралася з ентузіазмом. Проте на другій гілці почала замислюватися, навіщо малювати таку ялинку, на третій - навіщо взагалі малювати, на четвертій - почала нудьгувати, а на п’ятій - просто підвелася й пішла геть. Вона не втомлювалася навіть від такого довгого одноманітного малювання, просто нудьгувала. А понад усе Інка не любила нудьгувати. От і зараз пригадувала, скільки отаких кульок (це було вже не коло, а кулька) намалювала вона перед тим, як покинути це діло. То чи не буде такого зараз і з її пізнанням?
- А може, підемо завтра на дискотеку? - раптом прошепотіла Юлька.
- Може, - туманно знизала Інка плечима. Їй все ж таки трохи лестила така увага. Тому й репутацію гульвіси підтримувала старанно.
- А хлопця свого візьмеш? - посміхнулася Юлька. Інчина тварючка навряд чи пішла б на дискотеку. Правда, з іншої причини - тварючка вважала себе дуже «реальним» неформалом, слухала важкий метал і ненавиділа всілякі там дискотеки. Інка теж не любила їх, а також не любила і ввесь той рух, що зветься неформальством. Вона взагалі не сприймала угруповання, що постали без крайньої потреби.
- А не відіб’єш? - примружилася Інка.
Юлька засміялася.
- Дуже він мені треба. У мене своїх - о! - і вона провела пальцем по шиї, показавши, скільки це «о». Далі урок пішов як завше. Тихий гомін, надривання зарубіжки біля дошки, поодинокі відповіді тих, що вчаться. Маячню вони верзли. Той, хто добре вчиться в школі, завжди так: верзе на уроках маячню, старанно пише конспекти, виростає стандартною сірою особистістю, хіба що лише старанною. Ні, часом трапляються генії, встигають і все робити у школі, й бути неординарними. Та як нечасто це буває! І от стандартні заучки верзуть свою звичну маячню: цей - хороший, цей - поганий, це - так, а це - ось так. І ніяк інакше. Дурні, хіба ж так можна? Що з вас виросте? Навіть Юлька була ближчою до Інки. Її нерозумність (або просто поки що неосвіченість, або талант, присвячений чомусь іншому, танцям, наприклад) сприймалася набагато легше, ніж псевдорозум тих, що старанно вчаться. Чому «псевдо»? Інка не знала. Вона була ще маленькою, тому багато чого не знала. Та багато в чому впевнена була просто так, - і теж через те, що була маленькою. Коли ти переповнений юнацьким максималізмом, тобі нічого не потрібно доводити, будь-яка твоя думка відразу стає аксіомою. Дуже важко пізнавати світ в отакому аксіомному стані. Тому Інка знову, - і вже вкотре, - вилаяла себе й вирішила, що діти - не дурні, що вони - припустимо дурні. Одразу ж полегшало.
І нарешті - дзвоник. Підхопилися, загомоніли, вилетіли з класу - рій скажених малих дурнуватих (припустимо) мух. Декотрі не квапилися, чогось хотіли від Інки, щось розповідали, питали. Від них Інка дізналася багато нового. Наприклад, про те, що з зарубіжної проходили «Злочин і кару» Достоєвського.
- Куди ти зараз? - спитала Юлька.
- До Бориса Едуардовича, - відповіла Інка, ризикуючи своєю репутацією.
- А-а, - сказала Юлька, і в її насмішкуватому погляді виникло нещодавнє Елчине запитання. Що ж, нехай воно там і залишиться. Інчина репутація постраждає більше, якщо Юлька вирішить, що вона йде до вчителя вчитися. А це… Це нормально. Для дівчат її віку. Інка замислено подивилася на сумку, на конспект. Нарешті просто взяла його до рук і попрямувала з класу.
Борис Едуардович сидів на підвіконні й палив, пускаючи дим у відчинену кватирку. Інка обережно причинила за собою двері.
- Добрий день, - тихо привіталася. Вчитель лише зиркнув на неї та знову затягнувся. Він завжди багато палив, коли перенервує, - а нервувати йому доводилося постійно. Не дивно, адже йому постійно доводилося терпіти цих (припустимо) дурних дітей. Він добре знався на своєму предметі, був розумний (як для школи, то аж надто розумний) дядько, проте аж ніяк не педагог. Йому б у науково-дослідницьких інститутах працювати, а він тут, у середній школі, втовкмачує в дурні голови те, що й козі зрозуміло. Козі зрозуміло, а їм - ні. Мало того, знаючи про підвищену чутливість вчителя, діти часто діставали його до живих печінок просто так, заради жарту. Не раз, грюкаючи дверима, вилітав він із кабінету на грані істерики, а вони, ідіоти (ні-ні, зараз не припустимо, ніяк не припустимо, просто ідіоти) ще й пишалися цим. Які ми гарні, які ми модні, фізика довели! Інка дуже добре знала вчителя. Знала, що допитливість, цікавість, розум - це те, що йому й потрібно від них. Запитаннями його не можна було довести. Таке Інка вміла робити й сама, та з ним це не пройшло би. Його ображали байдужість, нерозуміння і небажання взагалі щось розуміти. Інка часом доводила вчителів. Просто брала мозковим штурмом. І вони, дорослі
