ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко
Школа була звичайною, старою. Коридорами гасала малеча. Інку завжди цікавило, чому всі малюки (класу десь до п’ятого) завжди гасають, причому, головою вперед, нікуди, крім своїх ніг і підлоги, не дивлячись. Маленькі вперті бички. От і врізуються весь час у дорослих, які ходять, задерши носа, й дітлахів увіч не бачать. Така цікава картина спостерігається в усіх школах. Просто менталітет якийсь. Інка свою школу любила. Саме через оці юрми галасливих, строкато вбраних дітей. У такі гурти дуже легко затесатися. Й там чомусь нічого не відволікало. Можна було дивитися на дітей і водночас думати про своє, а цього ніколи не зробиш на самоті, тим паче, вдома. Мабуть, через те, що якусь частину, ту, що в процесі мислення реагувала на зовнішні подразники, постійно відволікав натовп, його метушня, галас і сміх.
На зарубіжку Інка трохи спізнилася. Зайшла. Вибачилася, вмостилася за останньою партою й приготувалася нудьгувати. Клас заворушився, легенький шепіт пробіг рядами. Понудьгувати не дали однокласники. Одразу ж закидали її листами. Інка звикла.
У класі чомусь уважалося вкрай престижним дружити з нею. Всі намагалися звернути на себе її увагу, поспілкуватися. Малеча… Мабуть, саме через її зверхнє холодне ставлення до них, через те, що в неї взагалі не було потреби спілкуватися з ними. Й вона це демонструвала всім своїм виглядом, усією своєю поведінкою. Брехня, що діти виштовхують з колективу того, хто не вливається. Вони виштовхують слабших. А не тих, що дужчі, та не вливаються; про цих вони можуть лише пошепотітися за їхньою спиною (та їм, дужчим, це й геть байдуже), але до колективу намагаються затягнути, разом, уперто, змагаючись одне з одним. Ще, мабуть, поважали її за постійні прогули й за те, що вона палить. Чудні діти. Як і всі діти взагалі. Так, що тут у нас? Ага, «привіт-привіт…», «як справи…», зізнання в коханні… - все, як завше. Хтось із хлопчачої частини класу був закоханий в Інку. Це тішило, та особливого захвату не викликало. Вони ж усі зараз у когось закохані. Вік такий.
Знову «вік такий»! А в неї? Може, і в неї просто вік такий? Може, даремні всі пошуки, всі вже набуті знання, всі витрачені нерви, весь витрачений час? Чого вона шукає? Змісту. Змісту чого? Всього. Але своїм дитячим мозком ніяк нічого не збагне й дедалі важче, дедалі повільніше рухається вперед… А, може, це звичайнісінький юнацький максималізм? І всі думки її наскрізь пронизані цим максималізмом? І тхне від них максималізмом, добре, якщо тільки на версту.
Її знову відірвали від думок. На цей раз Юлька з передостанньої парти. Вирішила побалакати. Швидко обернулася й прошепотіла:
- Чого це ти вирішила на зарубу прийти?
- Не знаю, - відказала Інка, - а що вчимо?
- Та так… - сказала Юлька. Інка втямила, що та й сама не знає.
- …Інно!
- Що? - стрепенулася Інка. Справа набирала серйозних обертів. На неї звернула увагу вчителька, велика і жахлива. І знову невдача спіткала українських спортсменів!
- Чи правильно вчинив головний герой, - повторила вчителька (як же її звати?) запитання й хижо посміхнулася, - як ти вважаєш, Інно?
- Ні, - твердо відповіла Інка, побачивши, як всі довкола закрутили головами, ніби їх трясовиця вхопила. Авжеж, глянеш на отаку посмішку голодного людожера - і почнеться трясовиця. Добре, якщо ще гикавка не нападе.
- Чому? - погрозливо оглянувши клас, спиталася вчителька.
Замовкли, принишкли, бояться. Інка давно зрозуміла, що такий підхід до вчителів неправильний. Їх не боятися треба, а поводитися з ними, як з рівними. А декотрі й цього не заслуговують. От уявімо, що Хімік, або Елка, або та ж сама Юлька спитали б «чому?» Чому хтось там так зробив. Ха, так це ж просто.
- Чому я так вважаю чи чому він неправильно вчинив?
- Ну… - (Ага, попалася, ну-ну, що ти хочеш від мене почути?) - Чому він так учинив?
І поїхали!
- А чому вода мокра? А чому листя зелене? - Інка блиснула очима. - Будь-який наслідок випливає з певної причини, яка обумовлена ще однією причиною, а та - ще однією. І кожна наша дія, кожне слово суть наслідки. А от причину ми не завжди знаємо, не завжди можемо зрозуміти. І тоді ми кажемо про цей, назвімо його прихованим, наслідок так, як нам буде зручніше у даній ситуації: спонтанне осяяння, психоз, непередбачувана дія… Як ми можемо взагалі казати про вірне й невірне, перебуваючи в такому стані? Вірне для кого? Потрібне кому?…
Павза. Всі замовкли, заклякли. Не чутно було навіть звичного у шкільних класах шарудіння. Всі дивилися на Інку з повагою - нічого, мабуть, не второпали. Вона й сама не дуже себе второпала. Проте, схоже, вийшло. Черговий раз. Вона точно знала, як потрібно відповідати на всіляких там літературах: швиденько перевести тему на якусь свою, важливу для себе думку, й виголосити її. Тоді виходить розумно і навіть з почуттям. А вчителі літератури чутливих дітей чомусь дуже люблять.
- Що ж, Інно, - сказала нарешті вчителька, - трохи туманно, та твоя думка мені зрозуміла. Цікава думка, до речі. Ти б, може, частіше уроки відвідувала. З тебе, може, й вийшов би літературознавець.
Ага, розігналася, подумала Інка. Ось чого мені ще не вистачає для повного щастя - літературознавства. Вона сіла, а вчителька взялася далі пояснювати тему. І ось цього Інка теж не розуміла. Як узагалі можна пояснювати літературу? Її можна любити чи не любити, читати чи не читати. Але ж пояснювати… Творчість ніякій логіці не підлягає, вона підлягає лише емоціям, таким собі вихлюпам. Предмет же зарубіжної літератури взагалі потрібно викинути зі шкільної програми. Твір, після промивання, розкладання його на кісточки, на ті кісточки, що їх вважає за потрібне вчитель, а не ті,
