ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко
Небавом повернулася тварючка. Налили. Цокнулися пластиковими стаканчиками.
- Дзень, - звично прокоментували і звично ж засміялися.
А, може, це - найголовніше? Такий простий, легкий сміх, просте, легке щастя… Може, всі запитання й відповіді не варті одного такого вечора? Інка поклала голову коханому на плече, Алекс затягнув пісеньку про свободу, вітер, поїзд… одне слово, про хіппі. Данка почала вдячно підспівувати. Інка зловила себе на тому, що усміхається. Просто так, дивиться на них і усміхається. Попливло, закрутилося перед очима. Давно вже не пила, тому алкоголь одразу вдарив у голову.
А чому не пила? - ввімкнулося щось ізсередини.
А тому, що алкоголь, н-ну… не те, що притуплює розум, а радше згладжує гостроту відчуття й сприймання.
А навіщо вона тобі, Інко?
У мене багато запитань. На них потрібно шукати відповіді. Аби пізнати світ.
Стоп! А що ти робиш тут? Серед бовдурів, які…
… Які від цього самого світу ховаються!
Інка глянула в задоволені обличчя (пики) друзів. Яких, у біса, друзів?! Оцих комашок, які бояться, ховаються, замкнувшись на своїй уявній свободі? Щоб отримати свободу, потрібна влада, а влада - це знання. Про яку свободу взагалі можна говорити, коли ти настільки дурний, що переймаєш чиюсь ідеологію (Данка-хіпі), або носишся з цитатником, як із найбільшою коштовністю (Тоша). З цитатником! З чужими словами. Замість того, щоби творити свої…
Стривай-стривай, Інко, а сама ти що робиш? Вчиш чиїсь теореми й теорії, замість того, щоб… Так це ж зовсім інше! Це наука! Навіщо винаходити колесо, якщо воно вже є? А навіщо створювати нову ідеологію, якщо вже існує досить зручна і прийнятна для тебе? Рамки. Як можна говорити про свободу, коли заганяєш себе у певні рамки? А як можна говорити про свободу думки, якщо…
- Інко…
Тввварюка! Знову заважаєш думати?! Було ж, було щось важливе. Майже у голові. Трішечки не дотягнула…
- Що? - гостро спитала, майже вигукнула вона. Павза.
Інка помітила давно - там, де з’являється вона, відразу з’являються й павзи. Вона вносила певний дисонанс, дискомфорт і просто нерозуміння в будь-який колектив, і колектив відповідав незручною мовчанкою.
- Ти десь не з нами, кицю, - обережно сказав коханий. - Ти в порядку?
Не з вами? А що мені з вами робити? Деградувати й бути щасливою в цій деградації? Не треба мені такого щастя, не треба мені таких друзів, не треба мені… Такої тварюки, Інко? А сама сьогодні аж тремтіла: прийде - не прийде. Але ж його руки, його очі… голос, що ніби обплітає густим липким павутинням… його близкість, завжди така жадана… Інно! Це просто тваринні інстинкти, не забувай! Але ж тут, з ними усіма… таке відчуття, ніби повернулася… не додому, просто кудись далеко-далеко, до тата, до безтурботності і його лагідно-лоскітливої бороди… Але досить. Вона не має права повертатися. Та що там права! Не має бажання. А інстинкти… Вони потрібні людині, щоб уберегти її від небезпеки, щоб уберегти від вимирання - продовжити рід, та ніяк не для того, щоб ними жити, мислити. Під час мислення вони заважають. Знехтуймо ними.
Та ось налили іще, ось коханий підніс тост за неї, за Інку, за їхню любов. Все попливло. Зовсім попливло, ще й трохи пританцьовуючи. І раптом у голові ніби хтось (такий милий, хороший, рідний) тихо сказав: часом треба просто жити. Ти хто, подумки спитала Інка і засміялася, теж, звичайно, подумки. Мабуть, янгол-охоронець, вирішила вона, охороняє мій дитячий мозок від перенапруження. Янгол? Цікаво… Раціональне мислення має лише одну ваду: воно не дозволяє вірити у богів. Воно взагалі не дозволяє вірити. А людина без віри не може. Та вона ж, Інка, якось живе. То що - вона не людина? Така собі істота, марсіянка, чи взагалі - з іншої галактики. Занесло її сюди якимось метеоритним дощем… Годі, Інко! Ну що ти, як маленька, маячню верзти починаєш? Це через те, що забагато випила, пояснила вона самій собі. Коли забагато вип’єш, навколо постій-но відбувається якась маячня. То що вже говорити про те, що зсередини?
- … випити?
- Га? Що? - прокинулася вона
- Чи не бажає юна леді випити? - знову спитав Тоша. - Повторюю для тих, що сидять у танку.
Теж, схоже, десь вичитав. І вивчив. Він завжди читав і вивчав напам’ять отакі банальні, зате поширені фрази. Й дуже ними потім пишався.
Часом треба просто жити, кажеш?
Вона кивнула. Випити? Бажає.
Янгол (3)
Він малював пальцем якісь знаки на запітнілій шибі.
- Що це? - спитав Василь Анатолійович.
- А це гра така, - Янгол стояв спиною, але лікар відчув у голосі черговий спалах посмішки.
Або навіть глуму. І чому він тоді подумав, що посміхатися Янголові важко? Зовсім не важко, він навіть задоволення від цього отримує.
- Яка гра? - підозріло спитав Василь Анатолійович.
- Хрестики-нулики, - відповів Янгол.
- Не схоже, - із сумнівом сказав лікар, роздивляючись якісь химерні візерунки, цифри й літери на склі.
Янгол знизав плечима. Лікар замислився. Чи не чергова загадка? Щось пов’язане з релігією, з хрестом? Стоп. Знову почалося, знову він, психіатр, що сьогодні поклав собі точно чогось від пацієнта домогтися, знову він ведеться на чергові викидони цього пацієнта.
- Спрощена модель життя, - раптом сказав Янгол, відійшовши від вікна й милуючись своїм творінням.
- Життя кого?
Не
