Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

Глянув на годинник. Майже восьма. Пік припливу пройшов годину тому. Це пояснює тишу: птахи нападають під час припливу. Може, всередині країни це не працювало, але на узбережжі, здавалося, це було саме так. Нат подумки розраховував час. У них буде шість годин без нападів. Коли знову настане приплив, приблизно двадцять по першій ночі, птахи повернуться…

Були дві речі, які він міг би зробити. Перше — відпочити. І він, і дружина, й діти, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге — вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин із комутатора.

Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами, як він зашепотів до неї.

— Не підеш, — одразу відповіла вона, — не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.

У її голосі наростала істерика. Він утишив, заспокоїв її:

— Гаразд, — сказав, — усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.

Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Тріґґа, як той усміхався йому з автівки. Не було стрілецької вечірки, не цього вечора.

Діти спали. Дружина, досі одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.

— Що ти збираєшся робити? — прошепотіла вона.

Він похитав головою — мовчи! Легко, крадькома відкрив задні двері й виглянув назовні.

Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, рівномірними крижаними поривами з моря. Нат вдарився об щось ногою на першому ж кроці за двері. Все завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, ламали собі в’язи. Де б він не подивився — всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли в глиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як робили це опівдні.

Далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, вітер розніс вогонь, і той перекинувся на скирту.

Нат глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся до роботи. Холера, як же неприємно їх торкатися. Тіла були ще теплими й кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.

Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.

Жінка приготувала йому какао, і він жадібно випив. Дуже втомився.

— Все гаразд, — сказав він, усміхаючись, — не бійся. Проб’ємося.

Ліг на матрац і заплющив очі. Відразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист — добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Воно було якось пов’язано з паланням літака та скирти на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.

— Вже почали, — хлипала вона, — всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.

Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз.

Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.

— Відійди, — гукнув він дружині, — мусимо ризикнути!

Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.

Діти прокинулися з плачем.

— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?

Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я досі ревло, і міг зайнятися димар, але Нат мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Та з нижнім коліном недобре. Воно геть забите безвладними тілами птахів, що тліли у вогненній пастці. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись пробити собі вхід до його дому. Не вдеруться. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.

— Годі плакати, — звернувся він до дітей. — Нічого боятися, годі плакати.

Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.

— Це їх зупинить, — сказав він собі, — тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар не займеться. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, — підкласти до вогню. І знав же — щось занехаяв.

Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.

— Розпали примус, — сказав він дружині. — Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?

Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, і діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще мати діло.

Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, як зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт