Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

— Ходи сюди, Джилл, — сказав він, — принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!

Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.

— Не переймайся ними, — промовив він, — ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.

Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.

«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, — подумав він. — Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.

Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом[3]. Нат зауважив, що зосталося всього півбуханця. Ну нічого, вони обійдуться.

— Геть, — казав малий Джонні, ложкою вказуючи на вікна, — геть, старі погані птахи.

— Правда, — промовив Нат, усміхаючись, — нам дзяди не потрібні. Досить із нас.

Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.

— Ще один, татусю, — кричала Джилл, — ще один здох.

— Так йому й треба, — казав Нат, — туди йому й дорога, бандюзі.

Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо протримаються до сьомої, до перших новин, то це буде незле.

— Дай мені цигарку, — попросив він дружину. — Трохи диму переб’є запах смаленого.

— У пачці зосталося лише дві, — відповіла вона. — Я збиралася купити тобі в кооперації.

— Я лише одну, — сказав він, — другу на чорний день.

Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стукання у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою — Джилл, малий Джонні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.

— Можна не пропадати за цими жебраками, — сказав Нат, — але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!

Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший. Коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, — як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби прийшли на зміну чайкам? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями й зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, — він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години — а доти вони мусять чекати під тріск дерева в пазурах.

Нат озирнувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але коли дістався сходового майданчика, то зупинився й прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося, чути шелест крил і дріботіння — вони перешукували підлогу. У другій спальні досі було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходах — якщо-таки двері дитячої спальні піддадуться. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері — вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, — стягти їх на верхній майданчик.

— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.

— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.

Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні й шелест цих крил за дверима.

О пів на шосту він запропонував поснідати — смажений хліб із шинкою, — аби тільки вгамувати зростання переляку в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там гармидерують, намагаючись клювати підлогу. І ще той дурний і безглуздий стукіт від падінь птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців»[4], що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ — морські мартини: ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…

Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли циферблатом. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу — їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без… його мозок працював з усіх сил. Знав — щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном — лише коротка подорож поїздом у глиб країни, — вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти його напрокат — між припливами.

Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.

— Що? Що трапилося? — різко спитав він.

— Радіо, — сказала дружина. — Я пильную за годинником. Вже майже сьома.

— Не крути ручку, — він вперше роздратувався, — вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.

Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. Ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на «Лайт». Те саме. Ніяких новин не передавали.

— Ми, певно, зле почули, — сказав він, — вони не передаватимуть до восьмої.

Радіо залишили ввімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.

— Світає, — шепнула дружина. — Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.

Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшали. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо — лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.

— Що ти робиш? Пропустимо новини, — сказала дружина.

— Новин не буде, — відповів Нат. — Мусимо покладатися самі на себе.

Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відтягнув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихнув морозне повітря. Його чекало шість годин дуже тяжкої праці, тож необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо — це їм необхідне найперше. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Нат вийшов до саду й одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, —