Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Вже біля свого дому Нат пішов швидше. Побачив, як автівка фермера повернулася і знову виїхала на дорогу. Різко зупинилася біля нього.
— Мала побігла всередину, — сказав фермер. — Ваша дружина на неї чекала. Ну, що ви про все це думаєте? У місті кажуть, що це все наробили росіяни. Потруїли птахів.
— Як вони могли це зробити? — засумнівався Нат.
— Мене не питайте. Ви ж знаєте, як ширяться плітки. Ну що, приєднаєтесь до нашого стрілецького матчу?
— Ні, мені треба додому. Жінка турбуватиметься.
— Моя дружина каже, що з цього всього була б якась користь, якби ми їли чайок, — сказав Тріґґ. — Ми б їх мали смажити, запікати, ще й маринувати на додачу. От почекайте, випущу кілька обойм у цю пташню. Розлякаю їх.
— А вікна ви забили? — спитав Нат.
— Ні. То сім мішків гречаної вовни. Радіо любить полякати. Чи я сьогодні не мав чого робити, крім вікна забивати?
— Бувши вами, я б забив.
— Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?
— Ні, але однаково дякую.
— Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.
Тріґґ усміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, тоді через перелаз, а там уже остання латка поля — і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин. Промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоби знову піти в піке. До нього миттю приєдналися — шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, впереміш. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Птахи далі кидалися на нього зверху, безгучно — лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожне штрикання дзьоба-нападника розривало його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей! Усе інше — дрібниці. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, із кожним нападом смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.
Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.
— Впусти мене, — закричав він, — це Нат! Впусти мене!
Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.
Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали одна за одною проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав, і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина притисла двері усією своєю вагою.
Вони почули глухий стукіт падіння олуші.
Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Та олуша… могла б і череп пробити.
Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.
— Вже все гаразд, — казав він їм. — Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джонні. Мамуся промиє мені порізи.
Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.
— Я їх бачила вгорі, — прошепотіла вона. — Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріґґом. Я мерщій зачинила двері, і їх заклинило. Тому я не могла відразу відчинити, коли ти прийшов.
— Дяка Богу, що вони чекали на мене, — сказав він. — Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.
Доки перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.
— Летять у глиб країни, — розповідав він, — їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.
— Але що вони можуть зробити, Нате?
— Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.
— То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?
— Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть у новинах о шостій.
Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джонні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.
— Я чую птахів, — сказала вона. — Послухай, тату.
Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали стишені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, — шукали дороги всередину.
Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знов і знову глухий стукіт, удар, коли окремі птахи, кидаючись зверху, вдарялися об землю. «Частина їх отак позабивається, — думав він, — але ж не всі. Геть не всі».
— Нічого, — врешті сказав він. — Наші вікна забиті дошками, Джилл. Птахи не прорвуться.
Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була залатана. Але, напевно, можна ще зміцнити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка притлумив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші — він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, — тріск розбитого скла.
— Увімкни радіо, — сказав він, — хай буде радіо.
Теж допоможе їх позбутися. Він піднявся нагору й укріпив вікна і там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт і ковзання кігтів, їхню штовханину.
Нат вирішив, що треба спати на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь спальні, то пройдуть години, а можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, позадихаються й погинуть.
Почав зносити вниз матраци. Коли дружина це побачила, очі її широко розплющились. Подумала, що птахи вже ввірвалися нагору.
— Все добре, — весело сказав він, — сьогодні ми всі переночуємо на кухні. Тут, біля вогню, дуже
