Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.

— Мушу роздобути харчів, — сказав собі Нат. — Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчів.

Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо — лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.

— Йду на ферму, — сказав він.

Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.

— Візьми нас із собою, — заблагала вона, — ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.

Він подумав і кивнув.

— Якщо так, — сказав він, — то принось кошики і візочок Джонні. Завантажимо.

Вони тепло вдяглися, щоб захиститися від колючого вітру, натягнули рукавички, замоталися в шалики.

Дружина посадила Джонні у візочок. Нат узяв Джилл за руку.

— Птахи, — запхинькала вона, — там, у полях.

— Вони нас не зачеплять, — сказав він, — не при денному світлі.

Поки йшли через поле до перелазу, птахи не рухалися. Чекали — з головами, повернутими до вітру.

Коли вони дійшли до повороту на ферму, Нат зупинився і наказав дружині чекати його з дітьми, сховавшись за огорожею.

— Але ж я хочу побачити місіс Тріґґ, — запротестувала вона. — Якщо вони вчора були на ринку, то стільки всього можна в них попросити, окрім хліба ще й…

— Почекай тут, — перебив її Нат. — Я за хвильку повернуся.

Корови мукали, неспокійно ходячи подвір’ям. Він побачив пролом у паркані, що зробили вівці, які тепер безладно блукали у палісаднику перед будинком ферми. З димарів не йшов дим. У Ната були недобрі передчуття. Він не хотів, щоб дружина чи діти спускалися до ферми.

— Не впирайся, — жорстко сказав він, — роби, що кажу.

Вона покотила візок під огорожу, сховавшись разом із дітьми від вітру.

Він сам спустився до ферми. Продерся крізь стадо корів, що ревли й товклися на дорозі, страждаючи через переповнені вим’я. Він побачив автівку — чомусь біля воріт, не в гаражі. Вікна будинку ферми були розбиті. У дворі та довкола дому лежало багато мертвих чайок. Живі птахи сиділи на деревах за фермою і на даху будинку. Не ворушилися. Пильнували за ним.

Тіло Джима лежало на подвір’ї… те, що від нього зосталося. Коли птахи зробили своє, його ще й потоптали корови. Поруч — його рушниця. Двері будинку зачинені на засув, але через розбиті шибки легко було підняти вікна та пролізти всередину. Тіло Тріґґа лежало біля телефону. Він, мабуть, намагався додзвонитися до комутатора, коли птахи до нього добралися. Слухавка бовталася, апарат відірваний від стіни. Жодного сліду місіс Тріґґ. Вона мала б бути нагорі. Піти туди? Стримуючи нудоту, Нат розумів, що він знайде.

— Дяка Богу, — сказав він собі, — дітей у них не було.

Змусив себе піднятися сходами, але на півдорозі обернувся і пішов назад. Побачив її ноги, висунуті з відчинених дверей спальні. Поруч із нею лежали тіла морських мартинів і парасолька, зламана.

— Тут нічого не вдієш, — подумав Нат. — У мене лише п’ять годин, а то й менше. Тріґґи зрозуміли б. Мушу завантажити все, що знайду.

Пішов назад до дітей і дружини.

— Я хотів би завантажити машину, — сказав він. — Вугілля і гас для примусу. Відвеземо це додому і повернемося за новою партією.

— А що Тріґґи? — спитала дружина.

— Мабуть, перебралися до друзів.

— Мені піти й допомогти тобі?

— Ні, там справжній бедлам, усюди корови й вівці. Почекай, я піджену машину. Зможете туди сісти.

Він незграбно вивів автівку з двору на вулицю. Звідти його дружина й діти не побачать тіла Джима.

— Залишайтеся тут, — сказав він, — а візок покинь. Візок можна забрати пізніше. Я збираюся завантажити машину.

Вона весь час дивилася на нього. Він вирішив — жінка зрозуміла, бо інакше запропонувала б йому пошукати хліб і продукти.

Вони зробили три ходки між фермою та їхнім будинком, перш ніж Нат вирішив, що в них є все необхідне. Обдумуючи це, вразився, без якої сили-силенної речей неможливо було обійтися. Головне — дошки для вікон. Він усе обійшов, шукаючи деревину. Хотів замінити щитки на всіх вікнах котеджу. Свічки, гас, цвяхи, консерви у бляшанках — список був нескінченним. Ще він подоїв трьох корів. Решта мусила блукати, мукаючи. Бідна худоба.

Під час останнього рейду він підвів машину до автобусної зупинки, висів і підійшов до телефонної будки. Та дарма. Лінія не працювала. Піднявся на насип і оглянув місцевість довкола, але ознак життя не було. На полях нікого, лише птахи — ті стерегли й очікували. Деякі з них спали — він бачив занурені в пір’я дзьоби.

— Хтось подумав би, що вони їстимуть, — сказав він собі. — А не просто сидітимуть отак.

Тоді згадав. Вони напхалися їжею. Нажерлися за ніч. Тому сьогодні й не рухаються.

Із димарів у муніципальних будинках не виходило ні цівки диму. Подумав про дітей, які бігли ввечері через поля.

— Я мусив знати, — подумав, — мусив забрати їх із собою.

Глянув угору на небо. Воно було безбарвне і сіре. Головний елемент пейзажу, голі дерева, виглядали обшарпаними і вичорненими під східним вітром. Живі птахи, які чекали в полях, не зважали на холод.

— Ось добра нагода дістатися до них, — сказав Нат, — зараз вони нерухома мішень. Мали б зробити це по всій країні. Чому наші літаки не злітають і не розприскують отруйного газу? Що роблять наші хлопці? Мали б знати, мусили б побачити.

Він повернувся до машини і сів на місце водія.

— Швидше їдь повз другі ворота, — шепнула дружина. — Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.

Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.

— Гоп-гоп, гоп-гоп! — кричав малий Джонні.

Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.

— Я краще пообідаю потім, холодним, — сказав він. — Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.

Переніс усе всередину. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.

Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками всі димарі, крім кухонного. Холод був такий сильний, що він ледь витримував, але