Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
— Нате, — сказала вона схвильовано, — це було по радіо. Щойно передали спеціальні новини. Я тут нижче все записала.
— Що було по радіо? — спитав він.
— Про птахів. Це не тільки тут, всюди. У Лондоні, по всій країні. Щось сталося з птахами.
Вони разом пішли на кухню. Він прочитав із папірця, що лежав на столі:
«Заява Міністерства внутрішніх справ об одинадцятій годині ранку цього дня. З усієї країни надходять звістки про величезну кількість птахів, що злітаються до міст, сіл та віддалених районів, спричиняючи перешкоди, пошкодження та навіть нападаючи на окремих осіб. Вважається, що арктичні повітряні маси, в зоні дії яких опинилися Британські Острови, змушують птахів у величезних кількостях мігрувати на південь, а причиною нападів на людей міг стати сильний голод. Попереджаємо домовласників, що їм слід пильнувати вікна, двері й димарі, а ще вдатися до зважених заходів задля безпеки своїх дітей. Наступне повідомлення з’явиться пізніше».
Нат навіть утішився, з тріумфом глянувши на дружину.
— Ну от, сама бачиш. Сподіваюся, що й на фермі почули. Хай місіс Тріґґ знає, що це не вигадка. Все правда і всюди так. Я ще зранку казав собі: щось негаразд. Щойно на узбережжі я дивився на море, там чайки, їх тисячі, десятки тисяч, яблуку ніде впасти, всі гойдаються на хвилях і чекають.
— Чого чекають, Нате? — спитала вона.
Він глянув на неї і перевів погляд на папірець.
— Не знаю, — повільно вимовив. — Тут сказано, що птахи голодні.
І пішов до скриньки, де тримав свій молоток та інструменти.
— Що ти збираєшся робити, Нате?
— Перевірити і зміцнити вікна й димарі, як там сказано.
— Ти думаєш, що вони увірвуться, навіть якщо закрити вікна? Горобці, вільшанки й така ж дрібнота? Як же це?
Він не відповів. Думав не про горобців та вільшанок. А про чайок…
Піднявся нагору та працював там решту ранку, зашиваючи дошками вікна спалень, оббиваючи основи димарів. Добре ще, що в нього вихідний і він не має роботи на фермі. Це нагадало йому давні часи на початку війни. Тоді він ще не був жонатим і за такими ж панелями ховав світло з будинку своєї матері у Плімуті. І сховище зробив. Не те щоби від цього сховища була якась користь, коли настав час. Питав себе, чи вдадуться на фермі до таких запобіжних заходів, і сумнівався в цьому. Надто вже вони легковажні, Гаррі Тріґґ і його місіс. Може, сміятимуться з усього. Підуть на танці чи на партію вісту.
— Обід готовий! — покликала жінка з кухні.
— Добре. Вже спускаюся.
Він був задоволений своєю роботою. Заслони добре перекрили кватирки та основи димарів.
Коли обід закінчився і дружина мила посуд, Нат увімкнув першогодинні новини. Повторили те саме повідомлення, що й уранці, та потім новинарі подовжили звіт: «Зграї птахів спричинили безлад у всіх регіонах, — читав диктор. — О десятій ранку небо Лондона було так щільно заповнене ними, наче місто накрила величезна чорна хмара. Птахи сиділи на дахах, підвіконнях і димарях. Серед них були різні види дроздових, горобці звичайні, та, як і слід було сподіватись у великому місті, величезна кількість голубів, шпаків і постійних мешканців лондонської ріки — мартинів. Видовище було таке незвичайне, що багато магістралей було перекрито, робота в магазинах і офісах припинилася, а вулиці та тротуари заповнилися людьми, які спостерігали за птахами».
Диктор перелічив різні інциденти, знову заявив, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторив попередження домовласникам. Його голос був рівний і ґречний. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як ретельно спланований жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке боротися зі зграєю птахів у пітьмі. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, як, бува, вечорами після виборів. Юрмитимуться люди, крик і сміх, випивка. «Ходім подивимося на птахів!»
Нат вимкнув радіо. Встав і заходився укріплювати кухонні вікна. Дружина дивилася на нього, малий Джонні ходив за нею хвостиком.
— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо й тут теж.
— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Не треба нам ризиків.
— От що їм варто зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.
— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?
— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.
— Так, — погодився Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?
— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.
Нат подумав, що «вони», ані хиби, цієї ж миті обдумують проблему, але хай там що «вони» вирішать для Лондона та великих міст — тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить сам подбати про свій дім.
— А як у нас із їжею?
— Нате, ну що ще?
— Дрібниці. То що там у тебе в коморі?
— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома зайвих сирих продуктів, то все вже закінчується. Різник не обізветься до післязавтра. Але назавтра я можу щось привезти, коли виберуся.
Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра дістатися міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.
— А пекар?
— Теж прийде завтра.
Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.
— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини… Сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.
— Я давала дітям
