Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Батьку?
Шукаючи, хто мене кличе, я обернувся. Нікого не було видно.
— Я тут, унизу.
Світловий диск завбільшки як монета лежав посеред найближчої клумби, порожньої, якщо не рахувати його і нечисленних сухих стебел та листочків. Плямка світла трохи пересунулась, і я зрозумів, що саме бачу.
— Привиде, це ти?
— Угу, — почулася відповідь з-поміж листя. — Я чекав, коли ти залишишся сам. Не впевнений, що ця жінка викликає у мене довіру.
— Чому так?
— Скан у неї не такий, як у решти людей. Не знаю, в чому тут справа. Але я хотів поговорити з тобою не про це.
— А про що?
— Гм... ну... ти казав правду, що не маєш наміру мене вимикати?
— Господи Ісусе! Після всього, що я для тебе зробив... Навчав тебе, стільки з тобою морочився... Перетягнув усі твої кляті деталі до місця, де будеш у безпеці! А ти ще питаєш мене про такі речі!
— Але ж я чув, як Рендом сказав тобі вимкнути мене...
— Але ж ти теж не робиш усе, що тобі кажуть, чи не так? Навіть намагаєшся мене вбити, коли хочу тільки перевірити кілька програм! Мені здається, що я заслужив на шанобливіше ставлення з твого боку.
— Гм... ну... Послухай, я хочу попросити вибачення.
— І є за що. Через тебе я втрапив у страшенне лайно.
— Я шукав тебе кілька днів, але не міг знайти.
— Бо та печера з кристалів — то тобі не жарти.
— У мене обмаль часу... — світлова плямка замерехтіла, поблякла так, що майже зникла, а тоді знову засяяла на повну силу. — Ти можеш мені коротко відповісти?
— Питай.
— Той хлопець, який був з тобою, коли ти йшов до мене... і коли ти зник... ну, той здоровань із рудим волоссям?
— Люк. Що ти хотів спитати про нього?
Світло знову потьмяніло.
— Йому можна довіряти? — голос Привида звучав тихо, ледь чутно.
— Ні! — заволав я. — Це було б дурістю, чорт забирай!
Привид зник, і я не знав, чи почув він мою відповідь.
— Що сталося? — долинув голос Вінти з вікна будинку.
— Дискутую з уявним партнером по грі! — гукнув я у відповідь. Навіть на такій відстані бачив здивування на її обличчі. Вона обвела поглядом патіо і, очевидно, пересвідчившись, що я тут сам, кивнула.
— Ага, — мовила. І додала: — Я зараз спущуся.
— Не поспішай, — відповів їй.
Де мудрість знаходиться, і де місце розуму?[56]Якби ж знати, я б пішов туди і став посеред цього місця. Але оскільки мені це було не відомо, то почувався, наче стою посеред величезної мапи, а навколо мене нечітко окреслені білі плями, позначки на яких складаються тільки з самих невідомих величин... та ще й випадкових. Чудове місце для внутрішнього монологу, коли маєш, що сказати.
Я попрямував назад до будинку — шукати нужник. Не треба було пити стільки кави.
6
А що, можливо...
Я про Джулію.
Сидячи на самоті у своїй кімнаті, я розмірковував. Вінта розбурхала в мені деякі спогади.
...Це було пізніше, коли ми вже не так часто бачилися...
Уперше я зустрів Джулію на лекціях з кібернетики, які тоді відвідував. Ми стали іноді зустрічатися. Спочатку просто за кавою після занять. Потім зустрічі почастішали, і невдовзі наші стосунки переросли у щось серйозніше.
Тепер це згасало, так само, як і починалося, й із кожним разом між зустрічами минало більше часу...
Я відчув її руку на своєму плечі, коли виходив із супермаркету з торбою харчів. Знав, що то вона, і повернувся, але там нікого не було. Хвилиною пізніше вона гукнула мене з протилежного боку паркінгу. Підійшовши, я привітався і запитав, чи вона й досі працює у відділі комп’ютерних програм. Джулія сказала, що ні. Я пригадав, що вона завжди носила на шиї ланцюжок із маленькою срібною пентаграмою. Найімовірніше, прикраса так і висіла у неї під блузкою. Зрозуміло, що тоді я не міг цього бачити. Але промовистість тіла Джулії натякала: вона хоче, щоб я її побачив. Однак я проігнорував ті привабливі сигнали, а Джулія відкинула мою пропозицію пообідати разом та сходити в кіно, хоч я і пропонував зробити це нинішнього вечора, чи в будь-який зручний для неї.
— Чим зараз займаєшся? — поцікавився.
— Мені доводиться багато вчитися.
— Чого саме?
— О! Багато чого. Незабаром здивую тебе.
Я знову не повівся на приманку, хоча майже одночасно з цим до нас підбіг ірландський сетер, завзято демонструючи дружнє ставлення. Джулія поклала руку йому на голову й наказала:
— Сидіти!
І він сів. Пес застиг біля неї нерухомо, мов статуя, і залишився так сидіти після того, як ми пішли. Наскільки мені відомо, собачий скелет і досі сидить там, біля місця повернення магазинних візків, ніби зразок сучасної скульптури.
Тоді це не здалося мені чимось важливим. Але тепер така згадка про це змусила мене замислитися...
Того дня ми з Вінтою вирушили на прогулянку верхи. Відчувши вранці, що моє роздратування посилюється, вона вирішила, що не завадить зробити перерву. Мала слушність. Коли після легкого ланчу Вінта запропонувала прогулянку маєтком, я охоче погодився. Мені було потрібно трохи більше часу, щоби поміркувати перед продовженням нашої партії перехресного допиту. Погода стояла гарна, місцевість була чудова. Ми проїхали алеєю, обсадженою деревами. Вона вела до північних пагорбів, звідки відкривався чудовий краєвид: хвиляста, складчаста місцевість, що простягалась аж до залитого сонцем моря. Небо вкривали звивини та жмутки хмар, тіні птахів... Схоже, Вінта не прямувала до якогось конкретного місця, і це мене цілком влаштовувало. Поки ми їхали, я пригадав, як відвідував колись виноробню у Долині Напа[57], і коли ми наступного разу натягнули повіддя, щоб дати коням змогу відпочити, я запитав її:
— Ви розливаєте вино по пляшках тут, у маєтку? Чи це роблять у місті? Або в Амбері?
— Гадки не маю, — відповіла вона.
— Я гадав, ти виросла тут...
— Ніколи не звертала на це уваги.
Я проковтнув свою репліку про патриціанські дивацтва. Якщо тільки Вінта не жартувала, я не міг собі уявити, як їй удалося залишити це поза зоною своєї обізнаності.
Помітивши вираз мого
