Жахослов - Стівен Джонс
– Можливо, ніж Лістона?[176] – припустив Ебберлайн, і Баґстер Філліпс роздратовано видихнув.
– Чи ніж м’ясника, чи ніж для обрізань… – пробурмотів він собі під носа, а потім спробував опанувати себе.
– Хтось певною мірою обізнаний в анатомії? – спитав Мейкпіс, і Кіт помітила, як лікар здригнувся, неохоче кивнув і пробурмотів «можливо» – він явно не хотів, аби хтось вважав, що таке міг скоїти один з його колег. Кіт не могла винуватити його за це і зосередила погляд на вбитій, тоді як поліційний хірург знов приступив до своєї справи. Бідолашна Енні мала не кращий вигляд, ніж минулого разу, коли Кіт бачила її, хіба що зараз її вимили. Обличчя було розпухле від синців, порізи на тілі висохли й набули відразливого коричнево-чорного кольору, місця розрізів яскраво виділялися на тлі її мертвотно-білої плоті. І старі шрами. Усе життя, що вона вела, доки хтось не здійняв на неї ніж, було написане на її шкірі слідами забоїв і порізів, саден і подряпин. Кіт моргнула, тамуючи гарячі сльози, що підступали до очей. Ніхто в цій холодній смердючій кімнаті не виявляв жодного співчуття до загиблої; Кіт теж цього не робитиме.
Коментарі лікаря час від часу переривалися питаннями Ебберлайна або Мейкпіса. Обоє стояли поряд зі столом, на якому спочивало тіло, і щоразу нахилялися, коли Баґстер Філліпс вказував на якусь травму, або розріз, або брудну пляму, або інший слід убивці – аби краще роздивитися. Обабіч Кіт стояли Райт і Ейрдейл – останній помітно вивищувався над своїми товаришами-патрульними.
– Ви всі, – голос Мейкпіса луною відбивався від стін. – Ви розмовляли з її вчорашніми клієнтами?
Райт кивнув і без зупинки перелічив імена людей, яких їм удалося знайти. Усі мали алібі: скориставшись послугами Енні, вони повернулися додому і мирно спали в ліжках зі своїми дружинами.
Мейкпіс не заспокоївся:
– А чоловік Чепмен?
Повисла тиша, і Кіт, збагнувши, що інші не мають чим її заповнити, випалила:
– Її чоловіком був Джон Чепмен, сер, але вони вже чотири роки як не живуть разом. Він покинув Лондон після того, як їхні шляхи… того… розійшлися.
Ейрдейл і Райт обоє витріщилися на Кіт, перший обурений, другий – здивований.
Відступати не було куди, і Кіт повела далі:
– Я розмовляв учора з повіями, сер, із тими, що трапилися неподалік. Елайза Купер, з якою Енні билася через вуличного торгівця на ім’я Гаррі – і ні, його я ще не знайшов – розповіла мені цю історію. Здається, вони були подругами, доки не стали суперницями. А ще Енні не раз бачили в супроводі Едварда Стенлі, мулярчука.
– Ти розмовляв із містером Стенлі? – спитав Ебберлайн. Кіт похитала головою.
– Я збирався пошукати його сьогодні, сер, як і Гаррі-торгівця.
– Гадаю, краще тобі зосередитись на містері Стенлі. Твої колеги знайдуть і допитають цього загадкового Гаррі, і побачимо, чи зможуть вони так само швидко дізнатися стільки ж, як і ти, – Мейкпіс кинув на інших офіцерів погляд, здатний розтопити скло. Кіт розуміла, що її щойно винагородили, відрядивши шукати людину, чиє ім’я і місце роботи вже були їй відомі. Інші двоє мали починати з нуля – і, якщо вони не дурні, то спершу підуть до Елайзи Купер, але хтозна, де її шукати вдень?
– Ну, і чого всі чекають? – рявкнув Мейкпіс. – Геть звідси. Касвелле, стривай!
Вона зупинилася, відступивши, щоб раптом не зіштовхнутися з Ейрдейлом.
– Так, сер?
– Мері Енн Ніколз. Поговори з її чоловіком. Подивимось, чи не був він так само знайомий з Чепмен.
– Вільям Ніколз. Слухаюся, сер.
Вона рушила за Райтом і Ейрдейлом на вулицю, залиту бляклим передвечірнім сонячним сяйвом. Кіт набрала повні груди повітря – хоча й не найприємнішого, та все ж набагато кращого за те, що в морзі. Кремезний полісмен розлючено зиркнув на неї.
– Чортів малий підлабузо. Нахабне дрібне лестиве щеня.
– Облиш його. Добра робота – не привід когось ненавидіти. Не його провина, що він розумніший за тебе, Ейрдейле, – Райт схрестив руки, мотнув головою, хруснувши хребцями так, ніби розминався перед бійкою. Ейрдейл, попри свій зріст, не наважувався зв’язуватися з Райтом, який мав міцну статуру і славу чудового кулачного бійця. Кіт гадала, що сталося б, якби її не захищала присутність старшого патрульного і Ейрдейл мав би повну свободу дій. Райт поглянув у її бік і сказав:
– Іди, хлопче. Краще не змушувати Самого чекати, коли він покладає на тебе такі надії.
Кіт мигцем усміхнулася йому, ухилилася від штурханця з боку Ейрдейла, який ще раз пробуркотів: «Нахабне дрібне лестиве щеня», – і пішла геть, намагаючись рухатись якомога більш чоловічою ходою, широко розставляючи ноги, наче великі яйця заважали їй ступати інакше. Так вона дочвалала до перехрестя з Брік-лейн і звернула за ріг, відмітивши, як розболілися суглоби від цієї незвичної ходи. До того ж згорнута пара шкарпеток, припасована спереду під штанами, незручно з’їхала на лівий бік. Кіт поправила «промежину», подумавши, що лише в чоловічому костюмі могла дозволити собі оправлятися на публіці.
Свист, пронизливий і хижий, привернув її увагу.
На досі порожній вулиці з’явилася жінка, невисока, з темно-рудим волоссям. Вона стояла на розі провулка. На ній була трав’янисто-зелена сукня, а поверх неї – чорний короткий жакет і чистий білий фартух, але в Кіт все одно не залишалось сумніву щодо професії цієї жінки. Її шкіра була світла, вона не носила капелюшка, але щоки її були нарум’янені, наче в ляльки, губи нафарбовані яскравим червоним, вона стояла, звабливо виставивши вперед стегно, і кидала закличний погляд крізь тремтливі вії. Підвівши тонку точену руку, вона королівським жестом покликала Кіт до себе.
– Що ти тут робиш, мале лайно? Гайда, ворушися! – проревів з-за спини Ейрдейл і м’ясистою долонею огрів Кіт по плечах. Ошелешена, вона крутнулась на місці, в’юнка, наче риба, і кинулась тікати.
– Біжи-біжи, малий гомику, – прогорлав Ейрдейл і зайшовся грубим сміхом.
Кіт не зупинялась. Коли вона порівнялась із тим місцем, де стояла жінка, там нікого вже не було. Але далі, в тінястій глибині провулку, вона начебто помітила рух і відчула на собі чіпкий погляд чиїхось очей.
IV
Знайти Вільяма Ніколза було важче, ніж Едварда Стенлі, та, як виявилося, з ним легше було поговорити. Стенлі, поглинутий роботою,
