Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
— Пробудися, Туріне, сину Гуріна Таліона! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні кришталеві водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і сотворив оцю красу ще у стародавні часи.
Тоді Турін став навколішки, і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.
Не сходячи з місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, «Пісня про Величний Лук», і заспівав уголос, незважаючи на небезпеку. А Ґвіндор дав йому в руки меч Анґлахел, і Турін відчув, який він важкий, сильний } могутній; однак лезо меча почорніло та потьмяніло, а краї притупилися. Тоді Ґвіндор мовив:
— Це дивний меч, він не схожий на жоден із тих, які мені доводилося бачити в Середзем’ї. Він одностайний із тобою й оплакує Белеґа. Проте втішся, я ж-бо повертаюся до Нарґотронда в Дім Фінарфіна, і ти підеш зі мною, зцілишся й відновиш сили.
— Хто ти? — запитав Турін.
— Мандрівний ельф, раб-утікач, котрого Белеґ зустрів і розрадив, — відповів Ґвіндор. — А все-таки колись, до того, як піти на Нірнает-Арноедіад і перетворитися на раба Анґбанда, я був Ґвіндором, сином Ґуіліна, володарем Нарґотронда.
— То, може, ти бачив Гуріна, сина Ґалдора, воїна з Дор-ломіну? — запитав Турін.
— Я не бачив його, — відказав Ґвіндор. — Але в Анґбанді ходять чутки, ніби він і досі відмовляється коритися Морґотові, тож Морґот наклав прокляття на нього та на цілий рід його.
— Оцьому я вірю, — мовив Турін.
І потому вони підвелись, і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, й ішли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині. Так Турін увійшов у Нарґотронд.
Спочатку рідний народ не визнав Ґвіндора, бо пішов він юний і сильний, а повернувся схожий на старця смертних людей — таким зробили його тортури та важкий труд. Проте Фіндуілас, донька Короля Ородрета, впізнала та привітала його, адже колись, перед Нірнаетською битвою, кохала цього ельфа, і Ґвіндор, без міри закоханий у її красу, називав обраницю Фаеліврін, що означало «сяйво сонця над плесом Івріну». Завдяки Ґвіндорові в Нарґотронд допустили Туріна і шанобливо ставилися до нього. Та щойно Ґвіндор зібрався вимовити його ім’я, Турін стримав свого проводиря, мовивши:
— Я Аґарваен, син Умарта (це означало: «Заплямований Кров’ю, син Безталанного»), лісовий мисливець.
І ельфи Нарґотронда вже ні про що його не розпитували.
Згодом Турін здобув неабияку прихильність Ородрета і чи й не всі серця Нарґотронда звернулися до нього. Він, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь-кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнього королівства Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було сприйняти як одного з представників славетних нолдорських домів; тому багато хто величав його Аданезелом — Ельфолюдиною. Меч Анґлахел умілі ковалі Нарґотронда перекували заново, і чорне його лезо виблискувало на краях тьмавим вогнем; і Турін назвав меча Ґуртанґом, Залізом Смерті. А завдяки неймовірній відвазі та майстерності у веденні війни, які він виявив на рубежах Заповідної Рівнини, і сам уславився як Мормеґіл, Чорний Меч; і ельфи казали:
— Мормеґіла неможливо вбити, хіба би трапилася нещаслива пригода чи випадково поцілила б у нього згубна стріла.
Тому вони й дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли Турін був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, цілу в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.
Тоді серце Фіндуілас відвернулося від Ґвіндора, й, усупереч власній волі, вона закохалась у Туріна; він, одначе, того не помітив. Серце ельфійки рвалося на шматки, вона стала печальною, змарніла та принишкла. І Ґвіндор сидів, поглинутий темними думами, і подеколи говорив із нею, кажучи:
— Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; але стережися! Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв’язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв’язки та минущі й укидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі — для досягнення вищої судьбоносної мети, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж — не Берен. На ньому лежить фатум, який легко відгадати видючим очам, — темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім’я його — Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого та цілий рід його. Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?
Тоді Фіндуілас довго сиділа в задумі й нарешті сказала лишень:
— Турін, син Гуріна, не любить мене і не полюбить.
І от, коли Турін дізнався від Фіндуілас про те, що трапилося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:
— Любов’ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім’я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я зумів би схоронитися.
Та Ґвіндор відповів:
— Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.
Коли Ородрет довідався, що Мормеґіл — це насправді син Гуріна Таліона, він ушанував його великими почестями і юнак здобув владу над народом Нарґотронда. Турінові не подобалася тамтешня бойова манера: засідки, підкрадання, крадькома випущені стріли, — синові Гуріна були більше до душі хоробрі атаки та відкриті битви; а його поради що далі, то більше важили для Короля. У той час ельфи з Нарґотронда перестали критись, і вступали у відкриті бої, нагромадивши величезні запаси зброї; а ще, за порадою Туріна, нолдори збудували величний міст од Дверей Фелаґунда через річку Нароґ для якомога швидшого доправлення зброї. Тоді поплічників Анґбанда було вигнано з усіх територій поміж Нароґом і Сіріоном на сході та поміж Неннінґом і безлюдним Фаласом на заході; й хоча Ґвіндор на Королівській раді завжди виступав проти того, що казав Турін, адже вважав цю політику згубною, та слава його згасала
