Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Аж через три роки повернувся Турін до Менеґрота; і прийшов він, скуйовджений, просто з нетрів, і зброя його та одяг геть зносились. А був у Доріаті такий собі Саерос із народу нандорів, один із верховних радників Короля, і здавна він зачаїв образу на Туріна через велику пошану, яку виявляли до нього як до Тінґолового названого сина. Тепер же, сидячи за столом навпроти юнака, Саерос кпинив із нього, мовлячи:
— Якщо мужі Гітлуму такі несамовиті й люті, то які ж у тій землі жінки? Невже вони гасають, мов олениці, зодягнені тільки у власне волосся?
Почувши ці слова, Турін схопив посудину для пиття, і поцілив у Саероса, і сильно поранив його.
Наступного дня Саерос вистежив Туріна, коли той вирушив із Менеґрота знову до кордонів; але Турін переміг його і примусив голого бігти лісами, наче загнаного звіра. Саерос же мчав уперед, гнаний страхом, і зірвався у провалля, на дні якого шумів потік, і тіло його розбилось об великий камінь, що виступав із води. Тоді надійшли інші ельфи й побачили, що трапилося. Був серед них і Маблунґ; він наказав Турінові повертатися разом із ним у Менеґрот і постати перед судом Короля, просячи прощення. Однак Турін, вважаючи себе злочинцем і боячись опинитися в ув’язненні, відмовився виконати Маблунґів наказ, розвернувся і поквапцем пішов геть; і, проминувши Пояс Меліан, вступив у ліси на захід од Сіріону. Там він пристав до зграї бездомного та відчайдушного люду, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах. Та ватага здіймала руку на кожного, хто траплявся на її шляху: на ельфів, на людей і на орків.
Та коли всі події було переказано й розглянуто на суді Тінґола, Король простив Туріна, визнавши його скривдженим. На ту пору Белеґ Міцнолукий повернувся з північних кордонів і прийшов у Менеґрот, шукаючи друга; і Тінґол звернувся до Белеґа, мовивши:
— Туга охопила мене, Куталіоне; я-бо ростив сина Гуріна як свого власного, і так воно й буде довіку, хіба лише сам Гурін повернеться зі світу тіней і ствердить свої права на нього. Мені би не хотілось, аби хтось казав, ніби Туріна несправедливо прогнали у глушину, і я радо вітатиму його повернення, бо дуже люблю його.
І Белеґ відказав йому:
— Я шукатиму Туріна, допоки не знайду, і приведу до Менеґрота, якщо зможу; бо і я люблю його також.
Потому Белеґ відбув із Менеґрота і, долаючи безліч небезпек, шукав він вістей про Туріна по цілому Белеріанду, та все марно.
Турін же довго мешкав серед розбійників і став їхнім отаманом, називаючи себе Нейтаном — Скривдженим. Ватага жила в порослих лісами землях на південь од Тейґліну, ніколи не втрачаючи пильності; проте однієї ночі, коли від часу Турінової втечі з Доріату минув рік, натрапив на їхнє лігво Белеґ. І сталося так, що на ту пору Туріна не було в таборі; розбійники схопили Белеґа, зв’язали і жорстоко повелися з ним, адже боялися, що він є шпигуном Короля Доріату. А Турін, повернувшись і побачивши скоєне, розкаявся в усіх своїх лихих та бунтівних учинках, звільнив Белеґа, поновив дружбу з ним і поклявся відтоді й надалі не воювати і не грабувати нікого, крім слуг Анґбанда.
Тоді Белеґ розповів Турінові, що Король Тінґол пробачив йому, і намагався різними способами переконати друга повернутися з ним у Доріат, кажучи, що північні кордони королівства дуже потребують його сили та відваги.
— Віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур-ну-Фуіну, торуючи Анахів Прохід, — сказав ельф.
— Я не пригадую його, — промовив Турін.
— Бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, — мовив Белеґ. — Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них — темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід — між ними, понад верхніми джерелами Міндебу. Складна й небезпечна та путь; а все ж багато хто тепер сходить тудою, і Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної Руки, і люди Бретілу потрапили у біду. Там нас потребують.
Горде серце не дозволило Турінові прийняти Королівське прощення, і слова Белеґа не змінили його настрою. Зате він наполягав, аби Белеґ зостався з ним у землях на захід од Сіріону; та Белеґ не пристав на це і промовив:
— Затятий ти, Туріне, й упертий. Тепер — моя черга. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі. Я повертаюся туди.
Наступного дня Белеґ рушив у путь, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.
— Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? — мовив Белеґ.
Тоді Турін глянув на захід і побачив, як удалині височіє Амон-Руз, і, несвідомий того, що йому судилося, відповів:
— Ти казав: шукай мене в Дімбарі. А я скажу: шукай мене на Амон-Рузі! Інакше це наше остаточне прощання.
І вони розійшлися, посмутнілі, але як друзі.
І от Белеґ повернувся до Тисячі Печер, і, ставши перед Тінґолом та Меліан, розповів їм про все, що трапилося, приховавши тільки погане поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:
— Хіба можна зробити для Туріна більше?
— Дозволь, Володарю, — мовив Белеґ, — і я супроводжуватиму та оберігатиму його, як зможу; тоді жодна людина не скаже, ніби ельфи кидають слова на вітер. І я не допущу, аби таке добро зійшло в нетрях на пси.
І Тінґол дозволив Белеґові діяти на власний розсуд, і мовив:
— Белеґу Куталіоне! Чимало твоїх учинків заслужили на мою подяку, та найзначнішим я вважатиму пошуки мого названого сина. Тож у хвилину прощання можеш просити будь-якого дарунку — і я не відмовлю тобі.
— Тоді я прошу доброго меча, — сказав Белеґ, — бо орків побільшало і вони підійшли надто близько для пострілів із лука, а мій меч не ладен пробити їхньої броні.
— Вибирай будь-який із тих, що я маю, —
