Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
З дещицею надії в серці Белеґ полишив Амон-Руз і вирушив на північ, йдучи слідами орків у напрямку до Переправ через Тейґлін; потому переправився через Брітіах і мандрував Дімбаром до Анахового Проходу. І вже от-от мав наздогнати їх, бо йшов без спочинку, а орки гаяли час, полюючи та ніяк не очікуючи переслідування, адже дорога вела їх на північ. Белеґ же не збився зі сліду навіть у жахливих лісах Таур-ну-Фуіну, бо у слідопитстві ніхто в Середзем’ї не зміг би його перевершити. Але, просуваючись поночі тією страшною землею, він натрапив на істоту, котра лежала під великим усохлим деревом і спала; і Белеґ, сповільнивши кроки біля сплячого, побачив, що то ельф. Тоді Міцнолукий заговорив із ним і дав йому лембасу, і запитав, яким вітром занесло його в ці жахливі місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.
Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь — після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда, гнаний безоглядною мужністю, примчав під самісінькі двері Анґбанда, і там його взяли в полон. Бо небагатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть — більшість, із огляду на їхнє вміння видобувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбив і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Іноді ельфам удавалось втекти з копалень лише їм відомими таємними тунелями; отак і сталося, що Белеґ зустрівся з Ґвіндором, виснаженим і спантеличеним, у лабіринтах Таур-ну-Фуіну.
А Ґвіндор розповів йому, що, лежачи у схованці між дерев, бачив, як багаточисельна ватага орків із вовками пройшла на північ, і був поміж них чоловік зі зв’язаними руками, котрого вони канчуками підганяли вперед.
— Чоловік той був дуже високий, — мовив Ґвіндор, — такий, як мужі з імлистих пагорбів Гітлуму.
Тоді Белеґ розповів про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, які чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоча його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до безплідних дюн Анфауґліту. Там — і це було видно з вершин Танґородріму — орки на заході дня розбили у голій долині табір, поставили довкруж нього вовків-вартових, а самі взялися пиячити. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до видолинку, блискавиця осяяла вдалині Тінисті Гори.
Щойно цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, ельфи ввійшли в табір і знайшли Туріна, прив’язаного до всохлого дерева, з кайданами на руках і ногах; довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, а він, виснажений, поринув у глибокий сон від нездоланної втоми. Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив’язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору; проте їм вистачило сили віднести його тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря була вже зовсім близько. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але того дня гору взяла доля: коли Міцнолукий перетяв ланцюги, лезо вислизнуло з його рук, і проштрикнуло Турінові стопу. Він ураз прокинувся, опритомнів од люті та страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, й зірвався на ноги з гучним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел, і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.
І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він глянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам’янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним миготінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.
Та ось у долині прокинулись орки, й у таборі зчинилася колотнеча, бо прислужників Морґота сповнював жах од звуку грому з Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише нерухомо та без сліз сидів у буряному шалі над мертвим Белеґом Куталіоном.
Коли настав ранок, буря рушила на схід, у бік Лотлану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; проте орки, вважаючи, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, не продовжували пошуків, а поспіхом подалися геть, і звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують, і піски Анфауґліту парували в них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручах Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, стократ важчий за їхні пута.
Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мов сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, кажучи, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узяв лембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.
Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна й ніколи вже не сходило з нього. Та в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лише брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця, і на північні землі насувалася зима. Проте Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку, діставшись незабаром до Ейтель-Івріну — джерела, від якого попід Горами Тіні брала початок
