Зона покриття - Стівен Кінг
У тисячному натовпі Клай бачив знайомі обличчя, і це його не здивувало. Зрештою, хіба не так усе відбувається уві сні? Зараз ти перебуваєш у телефонній будці зі своєю вчителькою молодших класів, а наступної миті вже стоїш на оглядовій площадці «Емпайр-Стейт-Білдінґ» з трьома дівчатами з «Дестініз Чайлд».
«Дестініз Чайлд» у цьому сні не було, але Клай побачив голого молодика, який вправно орудував автомобільними антенами (тепер він був одягнений у бавовняні штани й чисту білу футболку), чоловіка з похідним рюкзаком, що називав Алісу маленькою леді, і кульгаву бабусю. Вона показала жестом на Клая та його друзів, що стояли, вишикувавшись уздовж п'ятдесятиярдової лінії, й заговорила до своєї сусідки... Клай без подиву помітив, що це була вагітна невістка пана Скоттоні. «Це ґейтенські головорізи», — сказала кульгава бабуся, і вагітна невістка пана Скоттоні глумливо всміхнулася, піднявши повну верхню губу.
«Допоможіть мені! — крикнула жінка, яка стояла на платформі поряд із Томом. Вона зверталася до невістки Скоттоні. — Я теж, як і ви, хочу народити дитину! Допоможіть!»
«Слід було думати про це, коли ще був нас», — відповіла невістка Скоттоні, і тут Клай зрозумів, що насправді ніхто не розмовляє, як і в попередньому сні. Йде телепатичний обмін думками.
Лахмітник рушив уздовж шеренги, піднімаючи руку над головою кожного, до кого підходив. Він робив це, як Том над могилою Директора: випроставши долоню, загнувши донизу пальці. На зап'ясті Лахмітника Клай помітив якийсь ідентифікаційний браслет (можливо, то був один із сигнальних медичних пристроїв) і раптом зрозумів, що тут є електрика, бо світили ліхтарі. І збагнув іще дещо. Лахмітник міг підняти руку над головами кожного з них, хоча вони стояли на високих платформах, бо йшов він не по землі. Він піднявся на чотири фути і пересувався повітрям.
«Ось чоловік — божевільний, — казав він. — Ось жінка — божевільна». І щоразу натовп в один голос ревів у відповідь: «НЕ ТОРКАЙСЯ!» — і фонолюди, і нормальні. Бо тепер різниці між ними не було. У сні Клая вони були однакові.
9
Він прокинувся пізно, коли день уже наближався до вечора, і побачив, що зіщулився в клубок і міцно стискає пласку мотельну подушку. Вийшовши надвір, побачив Алісу й Джордана, які сиділи на бордюрі, що відділяв автостоянку від номерів. Аліса обіймала Джордана, його голова покоїлася в неї на плечі, а рукою він тримав її за талію. Волосся хлопчика на потилиці було скуйовджене. Автострада, що вела до траси-19 і заглиблювалася у штат Мен, була порожня, за винятком вантажівки «Федерал Експрес» з розчиненими настіж задніми дверцятами на білій розділовій смузі та розбитого мотоцикла.
Клай підійшов і сів поряд із ними.
— Вам часом...
— Ось дитина — божевільна, — сказав Джордан, не підводячи голови з Алісиного плеча. — Це про мене.
— А я — femina, — сказала Аліса. — Клаю, у Кашваці є величезний стадіон? Якщо є, то мене туди не затягнеш.
За ними зачинилися двері. Почулися кроки, що наближалися.
— Мене теж, — сказав Том, сідаючи поруч. — У мене багато недоліків, я сам це визнаю, але прагнення до самогубства ніколи не було одним із них.
— Я не впевнений, але, здається, там є тільки початкова школа, — відповів Клай. — Діти старшого віку, мабуть, їздять на автобусі до Ташмора.
— Це віртуальний стадіон, — озвався Джордан.
— Що? — спитав Том. — Хочеш сказати, як у комп'ютерній грі?
— Саме так. — Джордан підвів голову, не відриваючи погляду від порожньої дороги на Стенфорд, Бервікс та Кент-Понд. — Не зважайте, мені начхати. Якщо вони не збираються нас чіпати, ні фонолюди, ні нормальні, то хто тоді нас чіпатиме? — Клай ніколи не бачив такого дорослого виразу болю в дитячих очах. — Кому це потрібно?
Усі мовчали.
— Це зробить Лахмітник? — трохи підвищуючи голос, спитав Джордан. — Лахмітник? Можливо. Бо він за нами стежить, я це відчуваю.
— Джордане, це вже занадто, — сказав Клай, але водночас розумів, що ця думка не позбавлена фатальної внутрішньої логіки. Якщо їм навіюють такий сон, сон про платформи, то, може, він справді стежить. Не можна надіслати лист без адреси.
— Я не хочу йти в Кашвак, — заявила Аліса. — Мені байдуже до того, є там покриття чи ні. Я краще піду... в Айдахо.
— А я, перед тим як іти в Кашвак, чи в Айдахо, чи ще кудись, збираюся в Кент-Понд, — сказав Клай. — До нього ще дві ночі пішки. Я хотів би, щоб ви пішли зі мною, але якщо ви не хочете чи не можете, я зрозумію.
— Людині треба з'ясувати остаточно, давайте допоможемо їй у цьому, — запропонував Том. — А потім вирішимо, що робити далі. Звісно, якщо ні в кого немає інших пропозицій.
Інших пропозицій не було.
10
На коротких відрізках, місцями навіть до чверті милі, траса-19 була вільною, і це додавало снаги спринтерам. Так Джордан охрестив гонщиків-самогубців, котрі з ревінням проносилися посеред дороги на повній швидкості з ввімкненими фарами дальнього світла.
Клай та його друзі помічали фари, що стрімко наближалися, і поспіхом сходили з тротуару, ховаючись у зарості, якщо попереду бачили розбиту машину чи затор. Джордан називав їх рифами для спринтерів. Спринтер мчав уперед, люди всередині (найімовірніше, п'яні) часто щось горланили. Якщо на дорозі стояла тільки одна машина (невеличкий риф для спринтера), водій найчастіше просто приймав рішення об'їхати її. Якщо ж дорога була повністю заблокована, він часом усе одно не втрачав надії проїхати, але частіше за все разом з пасажирами кидав свій автомобіль і торував шлях на схід уже пішки, поки не трапиться підхожий для спринтерства транспортний засіб — швидкий і придатний для тимчасових розваг. Їхній маршрут уявлявся Клаю як низка скажених ривків... але й самі спринтери були скаженими, черговий головний біль у прикрому світі. Таким самим виявився
