Зона покриття - Стівен Кінг

3

О восьмій годині ранку Клай сидів на лавці в «саду перемоги», як називав його Директор, переконуючи себе у тому, що, якби не страшна втома, він би підняв свій важкий зад і зробив би для старого щось на зразок надгробної таблички. Багато часу це б не забрало, а Директор заслужив це — хоча б за турботу про свого останнього учня. Але насправді Клай просто не знав, чи зможе підвестися, непевною ходою зайти у будинок і розбудити Тома, щоб той прийняв варту.

Невдовзі настане чудовий прохолодний осінній день — у такий гарно збирати яблука, робити сидр і грати в тач-футбол на задньому подвір'ї. Поки що туман густою пеленою вкривав землю, але ранкове сонце вже пробивалося крізь нього, і крихітний світ, у якому сидів Клай, став сліпучо-білим. У повітрі зависли роздрібнені суспендовані краплини води, і перед його втомленими очима мінилися сотні маленьких веселок.

І раптом із цієї сліпучої білизни матеріалізувалося щось червоне. Якусь секунду пуловер Лахмітника, здавалося, плив у повітрі сам по собі, а потім, коли він переміщувався садом у напрямку Клая, над ним матеріалізувалося темно-коричневе обличчя, під ним — руки власника. Цього ранку каптур був натягнутий на голову й облямовував усміхнене понівечене обличчя й очі живого мерця.

Високе чоло вченого, спотворене рубцем.

Брудні безформні джинси, з порваними кишенями, які він не знімав уже цілий тиждень.

Напис «ГАРВАРД» на вузьких грудях.

Револьвер Бет Нікерсон висів на поясі в кобурі. Клай навіть не торкнувся його. Лахмітник зупинився футів за десять від нього. Він — воно — стояв на могилі Директора, і Клай знав, що це не випадковість.

— Чого тобі треба? — спитав він у Лахмітника і тут же відповів на власне питання. — Сказати. Тобі.

Клай витріщився на Лахмітника, від несподіванки йому відняло мову. Це можна було пояснити лише телепатією. Лахмітник всміхнувся (наскільки взагалі здатний був усміхатися з розірваною нижньою губою) і розвів руками, наче промовляючи: «Пусте, воно того не варте».

— Тоді кажи, що хотів, — відрізав Клай і спробував приготуватися до того, що його позбавлять голосу вдруге. І зрозумів, що до такого підготуватися неможливо. Ти почуваєшся усміхненим поліном на коліні в черевомовця.

— Ідіть. Увечері. — Клай зосередився і відповів: — Годі, припини це!

Лахмітник — уособлення абсолютного терпіння — чекав.

— Думаю, що зможу тобі опиратися, якщо докладу зусиль, — сказав Клай. — Не впевнений, але думаю, що зможу.

Лахмітник чекав, його обличчя промовляло: «Ти все сказав?»

— Ну давай, — сказав Клай і продовжив: — Я міг привести. Інших. Я прийшов. Сам.

Клай подумав, а чи не пов'язана воля Лахмітника з усією зграєю, і дійшов висновку, що так і є.

— Йдіть. Сьогодні. На північ. — Клай чекав. Але коли зрозумів, Що Лахмітник більше не позбавлятиме його голосу, принаймні поки що, то запитав: — Куди? Чому?

Цього разу слів не було, але натомість перед ним постала картинка. Вона була такою чіткою, що Клай не зрозумів, чи то вона в його свідомості, чи то Лахмітник якимось чином примудрився показати її на блискучому екрані туману. Це був той напис рожевою крейдою, який вони бачили посередині Академічної авеню:

КАШВАК=БЕЗ-МОБ

— Не розумію, — сказав він.

Але Лахмітник вже йшов геть. Ще якусь мить Клай бачив його червону кофту, яка, здавалося, знову ліниво пливла у сліпучо-білому тумані, але скоро зникла й вона. Клаю залишалося тільки втішати себе тим, що вони все одно збиралися на північ. Крім того, їм подарували ще один день. А це означало, що не потрібно вартувати. І він вирішив піти спати і дати виспатись іншим.

4

Джордан прокинувся в цілком нормальному стані, нервове збудження минулося. Він гриз половину твердого, мов камінь, рогалика і понуро слухав розповідь Клая про вранішню розмову з Лахмітником. Дослухавши до кінця, Джордан взяв їхній дорожній атлас, переглянув предметний покажчик у кінці й розгорнув сторінку, на якій була зображена західна частина Мену.

— Ось, — сказав хлопчик, показуючи місто трохи вище Фрайбурґа. — На схід — Кашвак, на захід — Літл-Кашвак, майже на кордоні з Нью-Гемпширом. Знайома назва, я це одразу зрозумів. Бо там озеро. — Він тицьнув пальцем у те місце, де було озеро. — Завбільшки майже як Себаґо.

Аліса нахилилася ближче, щоб прочитати назву озера.

— Каш... Кашвакамак, здається, так.

— Це муніципальна квазікорпорація. Вона називається ТР-90, — сказав Джордан і теж тицьнув пальцем у карту. — У такому разі можна сказати, що слова «Кашвак дорівнює Без-Моб» мають якийсь сенс, як ви гадаєте?

— То це мертва зона? — спитав Том. — Ніяких ретрансляторів і веж надвисоких частот?

Джордан примусив себе посміхнутися.

— Ну, мабуть, супутникових тарілок там вистачає, але в усьому іншому... ти вгадав.

— Не доганяю, — сказала Аліса. — Навіщо їм відправляти нас у зону без стільникового зв'язку, де люди, мабуть, у більшості своїй не божевільні?

— Так само можна спитати, чому вони залишили нас у живих, — сказав Том.

— Мабуть, вони хочуть скористатися нами як живими керованими снарядами, щоб вразити у слабке місце, — висловив припущення Джордан. — Відразу позбутися і нас, і їх. Одним пострілом бити двох зайців.

Вони замовкли, обмірковуючи цю можливість.

— Давайте підемо і з'ясуємо все, — сказала Аліса, — але я нікого не збираюся вбивати.

Джордан поглянув на неї із сумом.

— Ти ж бачила, що вони зробили з Директором. Якщо до цього дійде, думаєш, матимеш вибір?

5

На відкритих ґанках більшості охайних будиночків, що стояли навпроти колон, які позначали собою вхід до Академії Ґейтена, досі стояли черевики, але двері або стояли розчинені настіж, або були зірвані з петель. Вирушивши на північ і проходячи повз газони перед тими будинками, четверо людей бачили трупи мобілоїдів, але частіше траплялися тіла безневинних подорожніх, які просто опинилися не в тому місці не в той час. На них не було взуття, але Дивитися на їхні ноги не було потреби: багато кого з жертв помсти буквально розірвали на шматки.

Сліди кривавої бійні тяглися ще на півмилі по обидва боки Академічної авеню, яке