Зона покриття - Стівен Кінг
— Не ув'язни милосердя Свого від нас, а милість та правда Твоя нехай завжди нас стережуть. Бо нещастя без ліку нас оточили, беззаконня наші досягли вже нас, так що й бачити не можемо. Вони численнішими стали за волосся на наших головах, і серця наші опустили нас... Зволь спасти нас, Господи, Господи, поспіши ж бо на поміч нам.
Аліса тримала у руці свою кросівку і заливалася гіркими сльозами в ногах могили. Вона зронила голову. Схлипування були сильними і повними туги.
Розпростерши руку із зібраними в кулак пальцями над свіжою могилою, Том провадив далі.
— Нехай посоромлені будуть і хай зганьблені будуть усі, хто шукає наших душ, щоб схопити їх! Нехай подадуться назад і нехай посоромлені будуть, хто бажає для нас лихого! Бодай скам'яніли від сорому ті, хто говорить до мене: Ага! Ага! Ось лежить мертвий, порох землі...
— Мені так жаль, Директоре! — закричав Джордан, його дзвінкий голос тремтів і зривався. — Мені так жаль, це неправильно, сер, мені так жаль, що ви померли. — Підкотивши очі, він повалився на свіжу могилу. Жадібні білясті пальці туману непомітно підкралися до нього.
Клай взяв хлопця за плече і намацав пульс на шиї. Серце билося впевнено і рівно.
— Просто зомлів. Що це ти читав, Томе?
Том хвилювався і почував себе ніяково.
— Досить довільний переказ сорокового псалма. Давай занесемо Джордана всередину...
— Ні, — відповів Клай. — Якщо він не дуже довгий, прочитай до кінця.
— Так, будь ласка, — благала Аліса. — Читай. Він такий гарний. Наче бальзам на душу.
Том знову повернувся обличчям до могили. Можливо, він намагався опанувати себе, а може, згадував, на чому зупинився.
— Ось лежить мертвий, порох землі, а ось ми, живі, нещасні й нужденні. Господи, подумай про нас. Ти — наша надія і наш Спаситель. Господи, не зволікай. Амінь.
— Амінь, — хором повторили Клай і Аліса.
— Давайте занесемо малого в дім, — сказав Том. — Тут від холоду задубіти можна.
— Цього тебе навчили святі сестри у Першій церкві Христа-Відкупителя у Новій Англії? — спитав Клай.
— О так, — відказав Том. — Багато псалмів напам'ять, за деякі Давали додатковий десерт. А ще я навчився просити милостиню на вулицях і за двадцять хвилин забезпечувати листівками на тему «Мільйон років у пеклі без жодного ковтка води» всю автостоянку біля офісу компанії «Сірз». Давайте вкладемо малого в ліжко. Б'юся об заклад, що він проспить до четвертої години завтрашнього дня, а прокинувшись, почуватиметься в сто разів краще.
— А раптом чоловік із порваною щокою прийде і побачить, що ми не послухалися його і досі тут? — спитала Аліса.
На думку Клая, питання було непоганим, але роздумувати над ним довго не варто. Одне з двох: або Лахмітник дасть їм фору в один день, або не дасть. І, несучи Джордана на горішній поверх, щоб покласти у ліжко, Клай зрозумів, що занадто втомився, аби через це непокоїтися.
2
Приблизно о четвертій годині ранку Аліса невиразно пробурмотіла Клаю з Томом «Добраніч» і попленталася спати. Двоє чоловіків сиділи в кухні, пили чай із льодом і майже не розмовляли. Схоже, говорити було нічого. А перед самим світанком з північного сходу крізь туман прорвався ще один сильний стогін, якийсь страхітливий через відстань. Він сколихнув повітря, як вереск мари у старому фільмі жахів, і саме в той момент, коли він почав слабшати, йому відповіли ще сильнішим криком із Ґейтена, куди Лахмітник повів свою нову, значно більшу зграю.
Клай і Том вийшли на ґанок. Щоб спуститися вниз сходами, їм довелося подолати перепону у вигляді гори розплавлених стереосистем, відкинувши їх убік. Надворі нічого не було видно: весь світ оповив туман. Трохи постоявши там, чоловіки повернулися в будинок.
Ані смертельний крик, ані відповідь із Ґейтена не розбудили Алісу та Джордана. Хоча 6 це тішило. Атлас доріг, м'ятий і з загнутими кутиками, лежав на столі в кухні. Погортавши його, Том сказав:
— Можливо, крик долинув із Гуксета чи Санкука. Це два великих міста — тобто великих для Нью-Гемпширу — на північному сході. Цікаво, скількох вони порішили? І яким чином.
Клай похитав головою.
— Сподіваюся, багатьох, — не вгавав Том; на його обличчі з'явилася неприємна сардонічна усмішка. — Сподіваюся, не менше тисячі, і смажили вони їх на повільному вогні. Мені згадалася одна мережа ресторанів, яка рекламувала курей-гриль. То ми рушаємо завтра вночі?
— Якщо Лахмітник дозволить нам прожити цей день, то гадаю, ми муситимемо йти. Ти так не вважаєш?
— Ми не маємо вибору, — відповів Том, — але скажу тобі одну річ, Клаю. Я почуваюся мов бик, якого ведуть на бійню жерстяним жолобом. Мені навіть здається, що я чую запах крові своїх муу-побратимів.
У Клая було таке саме відчуття, але знову поставало питання: якщо груповий розум жадає крові, чому б не зробити це тут? Замість залишати на ґанку розплавлені стереосистеми й улюбленця Аліси, вони могли б влаштувати бійню ще вчора.
Том позіхнув.
— Я йду спати. Ти спроможний посидіти ще години зо дві?
— Може, й так, — сказав Клай. Взагалі-то спати йому не хотілося зовсім. Тіло відчувало знесилення, проте розум працював, як заведений. Коли він починав трохи заспокоюватись, у пам'яті сплив звук, з яким ручка виходила з ока Директора: тихий пронизливий скрегіт металу об кістку. — А чому ти питаєш?
— Бо якщо вони вирішать вбити нас сьогодні, то я вважаю за краще накласти на себе руки, ніж потрапити їм у лапи. Я бачив, як вони це роблять. Згоден?
Клай подумав, що коли Директора змусив всадити ручку собі в око колективний розум, представником якого був Лахмітник, то варіант самогубства для чотирьох мешканців Читем-лоджу, що залишилися в живих, відпадає. Але дати змогу Томові піти в ліжко з цією думкою йому зовсім не хотілося, тож він просто кивнув.
— Я візьму всю зброю нагору. У тебе ж є той здоровенний старий револьвер сорок п'ятого калібру?
— Красунчик Бет Нікерсон? Так.
— Тоді добраніч. І якщо побачиш — чи відчуєш — що вони йдуть, кричи. — Том зробив паузу. — Звісно, якщо у тебе буде на це час. І якщо вони дозволять.
Клай дивився, як Том виходить з кухні, й