Екзорцист - Вільям Пітер Блетті
Шерон тихенько рушила до ліжка, і Каррас, усе ще приголомшений холодом, пішов за нею. Коли вони стали біля ліжка, він побачив на чолі Реґани краплі поту. Глянув на її руки, міцно стиснуті гамівними пасками.
Шерон нахилилася, обережно відгорнула біло-рожеву піжаму Реґани, і Карраса охопив гострий жаль, коли він побачив виснажене дитяче тільце й випнуті ребра, по яких можна було порахувати тижні або й дні, які їй іще залишилося жити.
Він відчув на собі виснажений погляд Шерон.
— Я не знаю, може, це припинилося, — прошепотіла вона. — Але ось дивіться, стежте за її грудьми.
Шерон увімкнула ліхтарика й освітила голі Реґанині груди, а єзуїт спантеличено простежив за її поглядом. Запала тиша. Дихання з легеньким присвистом Реґани. Стеження. Холод. І раптом єзуїт приголомшено звів брови, помітивши, як щось діється зі шкірою на грудях Реґани: якісь червоні плями, але з чіткими контурами. Він придивився пильніше.
— Ось воно, з’являється! — різко прошепотіла Шерон.
Зненацька шкіра на руках Карраса взялася сиротами, але не від крижаного холоду, що панував у кімнаті, а від того, що він побачив на грудях Реґани — від виразних слів, що проступили чіткими, мов барельєф, криваво-червоними літерами на шкірі. Від двох слів:
рятуйте мене
Вирячивши очі, Шерон прикипіла поглядом до цих слів, а її віддих був крижаний, коли вона прошепотіла:
— Це її почерк, отче.
О дев’ятій годині ранку отець Деміен Каррас прийшов до ректора Джорджтаунського університету й попросив дозволу провести ритуал екзорцизму. Він дістав такий дозвіл і негайно по тому подався до єпископа єпархії, що уважно й серйозно вислухав його.
— Ви певні, що це справжня одержимість? — запитав наприкінці єпископ.
— Ну, я дійшов доволі переконливого висновку, що все відповідає умовам, викладеним у «Ритуалі», — ухильно відповів Каррас. Він досі не міг наважитися повірити в це. Не розум, а серце штовхало його на цей крок: жаль і надія на можливість лікування шляхом навіювання.
— Ви самі хочете виконати ритуал?
Каррас відчув піднесення. Він ніби побачив, як прочинилися двері, за якими він зможе позбутися нестерпного тягаря турбот і присмеркових зустрічей із примарою власної віри.
— Так, Ваше Преосвященство, — відповів він.
— Як у вас зі здоров’ям?
— Усе гаразд, Ваше Преосвященство.
— Чи вам раніше траплялося займатися подібними речами?
— Ні. Не траплялося.
— Що ж, побачимо. Було б, можливо, краще мати досвідчену людину. Їх, звичайно, не так тепер і багато, але, може, хто-небудь повернувся із закордонної місії. Я довідаюся про це. І як тільки дізнаюся, я вам зателефоную.
Коли Каррас пішов, єпископ зателефонував ректорові Джорджтаунського університету, і вони вже вдруге того дня поговорили про Карраса.
— Що ж, він знає ситуацію, — сказав ректор у певний момент розмови. — Я не думаю, що його участь у ритуалі в ролі асистента становитиме якусь небезпеку. Усе одно там має бути присутній психіатр.
— А щодо самого екзорциста? Хто міг би підійти? Я не в курсі цих справ.
— Ну є, скажімо, Ланкестер Меррін.
— Меррін? Я думав, що він в Іраку. Здається, я читав, що він займається розкопками Ніневії.
— Так, в околицях Мосула. Усе правильно. Але розкопки закінчилися, і він повернувся вже три-чотири місяці тому, Майку. Він тепер у Вудстоку.
— Викладає?
— Ні, працює над новою книжкою.
— Допомагай нам, Господи! Але чи він не застарий для цього? Як у нього зі здоров’ям?
— Ну, мабуть, незле, а то б не гасав світом, розкопуючи могили, як ти гадаєш?
— Так, у цьому щось є.
— Крім того, він має досвід, Майку.
— Я цього не знав.
— Ну, принаймні так кажуть.
— А коли це було? Я маю на увазі досвід?
— О, я думаю, років десять-двадцять тому, десь в Африці. Сам екзорцизм тривав, здається, кілька місяців. Я чув, що він тоді ледве сам залишився живий.
— Ну, тоді сумнівно, що він захоче ще раз це повторити.
— Ми тут робимо те, що нам звеліли, Майку. Усі бунтарі перебувають там, з мирянами.
— Дякую, що нагадав.
— Ну, то що ти думаєш?
— Слухай, це вже я залишаю на розсуд тобі й керівництву.
Рано ввечері того ж дня юний схоласт, що готувався стати священиком, прямував територією Вудстоцької семінарії в штаті Меріленд. Він розшукував худорлявого й сивочолого старого єзуїта. Знайшов його на стежці в гайочку, де той прогулювався на самоті. Вручив йому телеграму. Старий священик спокійно подякував йому, а тоді продовжив свої роздуми й свою прогулянку на лоні природи, яку він так любив. Час від часу він зупинявся, щоб послухати спів вільшанки, подивитися на барвистого метелика, що сів на гілочку. Телеграму він не розгортав і не читав. Він знав, що там написано. Прочитав її ще в куряві храмів Ніневії. Був до цього готовий.
Він продовжив ритуал прощання.
Частина четверта. «І нехай моє волання дійде до Тебе…»
Хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!
Ів. 4:16
Розділ перший
Кіндермен замислено схилився над столом у тремтливій пітьмі свого кабінету. Трішки підлаштував промінь настільної лампи. Перед ним лежали записи, стенограми, свідчення, теки з документами, звіти криміналістів, зроблені від руки нотатки. Розмірковуючи, він акуратно розклав усе це перед собою своєрідним колажем у формі троянди, немовби заперечуючи тим самим потворний висновок, до якого підводили його ці матеріали і який він відмовлявся сприйняти.
Енґстром був невинний. У мить смерті Деннінґза він був у дочки, приносив їй гроші для закупівлі наркотиків. Він збрехав про те, куди ходив того вечора, захищаючи її саму й оберігаючи її матір, що вірила в те, що Ельвіри вже немає на світі, а отже, вона вже не може завдати собі жодної шкоди й цілком здеградувати.
Кіндермен довідався про все це не від Карла. Того вечора, коли вони зустрілися в Ельвіриному коридорі, Карл уперто мовчав. Лише після того, як Кіндермен повідомив Ельвіру про те, чим загрожує батькові справа Деннінґза, вона наважилася розповісти правду. Знайшлися свідки, готові це підтвердити. Енґстром був невинний. Невинний і мовчазний стосовно подій, пов’язаних із родиною Макніл.
Кіндермен нахмурився, розглядаючи колаж: композиції чогось бракувало. Він пересунув одну з пелюсток — кутик письмового свідчення — трошечки нижче й правіше.
