Жахослов - Стівен Джонс

Ебберлайн і Сам зручно влаштувалися в кабінеті, який змушені були ділити, відколи першого з них відрядили на Леман-стрит координувати розслідування вбивств у Вайтчепелі. Раніше він дев’ять років займав це помешкання як голова відділку Н, тепер же стикнувся з певними незручностями, адже нинішній господар кабінету, Едвін Мейкпіс, відмовився звільнити його на користь старшого. Там, де було більш ніж достатньо простору для однієї людини, двоє вже почувалися в тісноті. Їхні столи впиралися один в одного, наче бики, що зчепилися рогами. Відколи взялися за справу Ніколз, обоє інспекторів майже не бували на своїх персональних місцях. Чи то з відданості службовим обов’язкам, чи з міркування, що нічийна територія більш підходить для ведення чесної гри – про це невпинно сперечалися полісмени нижчого рангу. Кіт гадав, що мають місце обидві причини.

Кіт квапливо постукав і відчинив двері за мить до того, як отримав дозвіл увійти. І опинився під сталевими поглядами. Ебберлайн був середнього зросту, у віці за сорок, схильний до повноти. Охайний чоловік з бакенбардами і педантично доглянутими вусами. Його компаньйон, навпаки, був високий і худий, і наскільки охайний був Ебберлайн, настільки ж байдужим до свого вигляду був Мейкпіс. Навіть коли він ішов на нараду зі своїм керівництвом, убравшись з усім шиком і блиском, Кіт не міг не визнати, що його бос усе одно має вигляд, ніби щойно протягнутий крізь живу огорожу.

Там, де були разом зсунуті два столи, на «нічийній землі» стояла відкоркована пляшка віскі і пара келихів, до різного рівня наповнені рідиною кольору бурштину. Здавалося, господарі кабінету дійшли певної згоди. Всупереч власній волі Кіт збагнув, що його язик заплітається і він нічого не може видавити із себе, окрім невпевненого белькотіння. Жоден із чоловіків не був настільки жорстоким, щоб розсміятися, тільки Ебберлайн пробуркотів:

– Та кажи вже, юначе.

Кіт глибоко вдихнув, намагаючись не показувати цього, і заговорив.

– Ще одна, панове. Ще одну жінку вбили.

Якщо чоловіки й були здивовані тим, що Кіт не сказав: «Ще одну шльондру прирізали», – виявляючи повагу, а може, навіть ніжність до вбитої, вони цього не показали. Може, списали це на юність, вирішивши, що згодом на цій роботі він зміцнішає. Може, надто втомилися, щоб звертати на це увагу.

– Ім’я жертви відоме, Касвелле? – Мейкпіс повільно звівся, намагаючись не вдарити стільцем об надто близьку стіну. Він зняв з вішака своє зелене картате пальто і накинув на плечі. Тканина звивалася, мов навмисно не бажаючи сидіти на його плечах як належить. Покінчивши із цією операцією і здобувши остаточну перемогу над одягом, Мейкпіс кинув Ебберлайну твідовий піджак, аби той надав собі поважного вигляду.

– Так, сер. Енні Чепмен, сер, – відповів Кіт, додаючи, хоч це було зайве: – Ще одна повія, сер.

– Неприкаяний нічний метелик, – зітхнув Ебберлайн, чим приголомшив Кіта. Той не очікував, що інспектор може бути наділений душею поета. – Скажеш, де це сталося, хлопче, чи нам блукати вулицями, доки ми випадково не натрапимо на неї?

– Тоді ви маєте всі шанси знайти не те тіло, сер, це ж Вайтчепел, – випалив Кіт, перш ніж устиг подумати. І одразу ж йому захотілося відкусити собі язика. Ебберлайн і Сам грубо зареготали, вдоволені жартом, і Кіт подумав, що його, мабуть, врятувало віскі. – Це на Генбері-стрит, панове, будинок 29. Дорогою сюди я шукав доктора Баґстера Філіпса, але в «Десяти дзвонах» його не було.

– Спробуй пошукати в нього вдома. Якщо й там не знайдеш, то не можу уявити собі, до котрої з коханок він завіявся цього вечора. Доведеться нам викликати інших костоправів, щоб зробити розтин, – зітхнув Мейкпіс. – Краще б це все ж був він.

– Так сер, зроблю все, що можу, сер.

– Вперед, Кіте. Доведеться тобі пробігти півміста, доки ще ніч.

ІІ

Зупинка в схованці в Лаймгаузі[175] ще на двадцять хвилин відтягнула повернення додому, але уникнути її було неможливо. На вигляд напіврозвалений сарай ховався глибоко в хащах здичавілого саду на задньому подвір’ї дому 14-А по Семюел-стрит, і Кіт був не єдиним, хто мав дозвіл користуватися ним. Але він знав, що існує чітко встановлений час для таких відвідин – аби, перебуваючи в цьому місці, випадково не перетнутися з кимось іще. Особиста таємниця була питанням надзвичайної ваги, і вихідці зі Сходу розуміли це краще, ніж будь-хто зі знайомих Кіта. Не менш важливим питанням, як з’ясувалося, було повернення боргів, і Кіт вдячний був, що в цьому випадку винні були йому, а не навпаки.

Останні бліді промені сонця мляво заливали вересневе небо. Він відчинив хижку і ввійшов усередину, сумлінно замкнувши за собою двері. Як завжди, в кутку горів ліхтар, і Кіт роздивився сліди брудних чобіт на березовій підлозі – свідчення перебування тут інших. Інтер’єр схованки здивував би будь-кого, хто не мав до неї ключа: це була охайна кімната (не враховуючи брудних слідів), під стінами якої були вишикувані надійно замкнені дерев’яні, оббиті шкірою похідні куфри. Останній негідник з тих, що використовували це місце, не дозволив би собі відімкнути куфр кого-небудь з товаришів по схованці або її китайських власників – це не було того варте. В одному куті був люк, так само замкнений. Ключей від цих дверей Кіт не мав.

Його куфр був найближчий до люка, тож він мав удосталь часу дослідити його за останні три місяці, що користався цією схованкою. Зовсім не випадково цей проміжок часу збігався з терміном його служби в столичній поліції. Знявши замок, Кіт підняв важку кришку і зітхнув, дістаючи з куфра сукню темно-синього кольору, майже того ж відтінку, що і його форма, з турнюром і до смішного тісними рукавами, і струшуючи її, щоб розгладити зморшки на бомбазині.

«Перевага цього кольору в тому, – подумала дівчина, – що з вигляду не скажеш, ніби сукня пролежала згорнутою на дні куфра майже цілий день».

Вона вже не могла пригадати, коли востаннє (і чи взагалі коли-небудь) почувалася зручно, сидячи в спідниці з турнюром. Кіт – Кетрін – Касвелл зняла шолом і потерла шкіру голови довгими пальцями. Її волосся – червонувато-руде, як у покійного батька – було коротко підстрижене. Певною мірою вона була навіть вдячна, що довелося продати свої коси перукареві, аби мати змогу купити ліків для Люціуса. У неї було довге – нижче пояса – волосся, таке густе, як тільки могла мріяти молода жінка, і пішло за гарну ціну. Відтоді вона ретельно стежила за довжиною волосся, таємно підстригаючи його. Таким