Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Я розпакувала валізу.

— Відвернутися?

— Як хочеш.

Затягнуто всі паски. Клацнула липучкою кишеня. Ріжечок косинки зав’язано вузлом і розправлено так, що вона заблищала, мов гартована криця.

— Коли б іще знайти…

— Знищувач?

Він ствердно кивнув, а я посміхнулася.

Він ніколи не побачить синців на моїх плечах, ніколи не дізнається про те, як один крок може коштувати цілого життя, коли ти несеш таку зброю.

Він скаже:

— Чудово, — і смикне затвор.

Патрони! Звісно, ж, я принесла їх.

Тож зарядивши «знищувач». Бойовик Робот покладе у вухо навушник, надіне на око приціл, підтягне до рота тоненький провідець-мікрофон:

— Мисливець п’ять викликає базу.

— Там нікого нема.

Він не чує мене.

— Мисливець п’ять викликає базу. Мисливець п’ять… Мисливець п’ять… База, озвіться до мисливця п’ять. База, відгукніться…

— База чує тебе, Мисливцю п’ять.

— Хто це?

— Мисливець Дев’ять.

— Мисливцю Дев’ять, умикайте маяк, ми вирушаємо до вас.

— Умикаю.

— Роботе, — сказала я, — але ж Мутанти в іншому місці.

— А якщо їх буде триста? Просто так загинути — нема сенсу. Гинути варто лише тоді, коли є хоч відносний шанс на перемогу.

— Але Роботе!

— Який сенс гинути просто так?

Він закинув на спину знищувача.

Крокував так швидко, що я ледве встигала за ним.

А там Мутанти знову пішли в атаку. І п’ятнадцять залишених мною Крихіток; хто впав, хто присів навпочіпки, хто зіперся спиною в кордон Поселення Білих Каменів.

Кожній із них я дістала доволі патронів.

Поряд із кожною з них билася моя Машинка. Кольори на смак: білий, бузковий чи голубий…

Тож на момент, коли в Мутантів уже нікому було грати відбій, оскільки не було кому відступати, остання Крихітка прошепотіла до моєї Машинки:

— Я зробила все…

— Я знаю.

— Я зробила все, що…

— Я знаю. Мовчи.

— Я зробила… — і померла.

А Робот ступав по камінню.

— Мисливцю Дев’ять, ви де?

— Мисливцю П’ять, уже близько.

— Вже недовго, — сказав мені Робот.

— Авжеж, — я мало не зашпортнулася об перший труп.

Лише коли перейшли широке поле трупів, ми побачили їх. Роботів та їхню нору-оселю — транспортний літак, що увіткнувся носом у розколотий до самісінького підґрунтя пагорб. Це був найбільший з усіх бачених мною літаків.

Кулеметник із охорони, з сигареткою з покришених мікросхем. Мисливець Дев’ять замість загиблого командира. Семеро вцілілих Роботів захищають свій новий дім — скупчення зірваних при падінні контейнерів — нори, ходи та печерки в порожнечах, що правили їм тепер за житло.

Ми пройшли мимо кладовища, де Роботи поховали своїх друзів, комп’ютери, що загинули в катастрофі, автопілота, який згорів.

Ми підійшли до літака, і це відобразила заклепка на крилі. На ньому можна було б вибудувати заново ціле місто. А якщо дійти до самого кінчика хвоста, то побачити край землі та голову черепахи, яка її тримає.

Семеро вцілілих Роботів біля відкритого вантажного відсіку обережно спускали на землю шістнадцятий контейнер.

А коли опустили, вишикувалися в ряд, і Здоровенний Мисливець Дев’ять доповів Здоровенному Мисливцеві П’ять:

— Ваш наказ виконується. Дозвольте продовжувати?

— Продовжуйте, — сказав мій Зламаний Робот.

Виявляється, он хто в них командир.

Вони розвантажували контейнери, а вартівник подав мені сигарету, що чадила пластиком, і спитав:

— Хочеш?

— Дякую. Ліпше візьму свою.

Я вмостилася в затишному колі мішків