Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

«3.06»

Лише в одній шафі я знайшла форму. Лише в одній клапті від потертих нашивок складались у слова: «Крихітко, як там справи?»

Я розклала на столі валізу та засунула в неї все, що знайшла в шафі. Я обійшла зусібіч ангар і побачила єдиного Знищувача Танків та три сотні зарядів до нього.

Почепити валізу на спину. Підкласти Знищувача собі на плече.

Хитнутись та видихнути:

— Ох, — під вагою трьохсот кілограмів.

Пригнутись і податися вперед.

— Пусте, — сказала молодому солдатикові Крихітці бувала Крихітка-сержант. — Пусте. Важко лише спочатку.

Було важко впродовж усіх вісімдесяти тисяч кроків.

Знаєте, як полічити кроки?

— Двадцять тисяч чотириста сімдесят шість, — здмухнути краплину поту з носа. — Двадцять тисяч чотириста сімдесят сім, — захитатись у такт із кроком, уткнутися жерлом Потрошителя Танків у стіну й лише після цього впасти. — Двадцять тисяч чотириста сімдесят вісім. Двадцять тисяч чотириста сімдесят…

А якщо збитися з рахунку — то повернутись назад і почати все спочатку?

Огорожа з металевої сітки. Невже я все-таки дійшла?

Іржа. Я всього-на-всього зачепила огорожу, і з неї посипався сніг — від стовпа до стовпа. А далі з них посипалася ще й іржа.

Через внутрішній двір з будинками довкола. Оця купа землі колись була квітником, і я тоді вибирала з неї білі корінці. Отой риштак при вході поставили вже потому, як я пішла.

— Отже, я недарма несла тебе так далеко. — Я просунула голову під ремінь знищувача танків і стала так, аби позаду не було стін, та вистрелила по риштакові.

Величезна куля. Їй було замало одного ряду пруття, тож вона полетіла далі коридором, вибиваючи двері та все, що траплялося на шляху.

— Бенц! — двері до приймального відділення. — Бенц! — двері звідти.

Завернути ліворуч і далі коридором: — Бенц! Бенц, — із поверху на поверх.

— Бенц! — вибити останні двері перед пожежними сходами.

— Бенц! — останній люк.

І здійнятися високо в небо та зависнути в ньому на мить. Зависнути в ньому і впасти.

Безлюдна будівля. Безлюдні оббиті повстю коридори. Безлюдні палати за віконечками залізних дверей.

Написано при вході.

Я знала, як тлумачити слово «скорбота», адже колись мене намагалися тут лікувати, Вітчим намагався за мною тужити.

Він лежав так само, як тоді, коли я його покинула, і ковдру було підгорнуто так само, як я підгорнула її тоді.

Величезний Зламаний Робот. Він спав, немов нічого не сталося. Не йняв віри, що трапилося.

Поставити знищувача в куток, вивільнитися від шлейок валізи й стати навколішки поблизу ліжка.

— Вітаю, — тихо-тихо, аби вловити, як попрямує струм по його проводах, як зашурхотять його плати, як неголосно вдарить противага, поставлена йому замість серця.

Кілька секунд нескінченності. А тоді він розплющить очі.

— Вітаю.

— Я все ще хворію.

— Не думаю.

— Точно, — мовив Зламаний Робот і стиха вимовив: — А.

— Е, — це означало «ні». — Ходімо до вікна.

— Е, — і що я за ним побачу?

— Ходімо, А.

— Е, — я досі хворію.

— А! Ну ходімо ж!

Він підвівся, повторюючи:

— І що я побачу…

Та й завмер. Бо побачив Зруйноване Місто.

— Я хворий?

— Звісно, що ні.

— Мені треба одягтися.