Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Біля чорної, населеної демонами, порожнечі пекла…

Вітчим вийшов із темряви, отже Гвардієць загине.

Я обсиплю Гвардійця примарним сріблом, і він помре.

Вітчим застав його біля багаття зі старих фотокарток, обведених чорним. Він стояв і дивився на них. На все своє життя, що застигло на палаючому картоні.

Оце він народився. Оце руки матері, що тримають його. Оце його перший крок. Оце його перший друг. А ось перша вечірка, що дожила до ранку.

Усі двадцять дев'ять років.

Вітчим вдихнув його біль. Вітчим провів язиком по губах, насолоджуючись його болем. Болем, що ти вмреш, і вже ніхто не згадає тебе. Болем, що твоє життя було лише твоїм сном.

— Краххх! — вітчим усадить руку в його груди.

Але Гвардієць навіть не закричить.

Що таке біль від прохромленої плоті порівняно з болем від думки, що тебе вже немає?

Я поставлю на стіл келих вина, розкладу цигарки та підтягну крісло.

Гвардієць сяде, як стомлений подорожній наприкінці шляху та розгорне свій перший альбом.

Оце він народився. Оце він на руках матері. Оце його перший крок. Він посміхнеться.

— Це було. І це було зі мною.

Оце він у кольоровому ковпачку перед тортом із шістьма свічками. Оце він виходить зі школи. А ось та, що першою сказала:

— Люблю.

Він усміхнеться, випустивши дим, і зробить ковток вина.

— І все-таки це було чудово.

Усі тридцять два роки. Усе його життя — космос і нескінченність.

Він скаже:

— Дякую. Це було славне життя, — і тоді я вб’ю його.

Останній крик:

— А-а-а-а-а-а-а!!! — це вбив мій Вітчим.

Останнє тихе:

— Ох! — це вбила я.

Гвардієць відклеїв записку від люстри й сказав собі:

— Шкода.

«Я стомилася від невизначеності, — писала вона. — Мені набридло, що я не знаю, за кого себе вважати».

Але ж її цікавило зовсім не це. За кого вважаєш мене ти? Навіщо я потрібна тобі? Або ні. Жінка пише чоловікові, наперед знаючи відповідь на кожне запитання. І суть не в запитаннях і відповідях на них. Навіть передбачаючи його «ні», йдучи геть, вона залишає записку для того, щоб він міг зателефонувати їй і сказати «так».

«За кого мені вважати себе?»

— Якби я знав це, — сказав Гвардієць, складаючи записку навпіл і засовуючи її до тих, які залишили йому жінки, що встигли кинути його раніше. — Якби я знав…

Лише сльози та плач:

«Мені більше нічого не треба від тебе».

«Мені набридло боятися завагітніти від тебе».

«Я ненавиджу тебе!»

«Ти брудна цинічна тварюка!»

«Я проклинаю тебе!»

— Та ну тебе, — сказав він і рушив до пекла. Помер, убитий моїм Вітчимом.

Майже щоранку поповнювати цей маленький цвинтар з їхніх несправджених планів і його нездійснених сподівань — відклеїти записку та скласти її навпіл.

Хто б написав йому хоч раз:

«Я тебе не примушую приймати якісь рішення. Я тільки кажу, аби ти знав, що, не зважаючи ні на що, мені радісно думати про тебе».

Що відповів би він?

— Спогади, втіхо моя, спогади — все, що залишилося в мене і все, що в мене є. Я живу цим ось уже чотирнадцять років. Щоправда, колись у мене була надія, а тепер залишилось тільки минуле, якого я не можу знищити і яке затьмарює мою реальність.

Я шукав її все своє життя. Я так хотів побачити її в тобі. Але, не знайшовши, я знову втратив її, і в мене нічого не зосталося. Ніщо не може замінити того, чого не було, ніщо не може змусити мене розлюбити ту, що шепотіла:

— Я живу любов’ю.

Ця любов ніколи не буде моєю, але я не хочу, не можу, я неспроможний відмовитися від неї. Вона сниться мені щоночі.

Чарівне Місто за тихою рікою. Повернення не буде. Вона