Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Слухай, брате, перенеси свою подушку в мою келію.

Лекція номер два:

— Любов — є праця. Праця непосильна, щогодинна, вона потребує найжорстокішого контролю над собою, своїми емоціями, почуттями, розумом.

Полюбити легко, возлюбити ще легше. Далебі складніше прокидатися щоранку, знаючи, що на тебе нічого не чекає, що цей день буде ще гіршим, ніж попередній і все одно казати «я люблю тебе, і з любові до тебе я дозволяю тобі робити зі мною все, що завгодно».

Праця, помножена на терпіння, жертовність і цілковиту відмову від нагороди. Добро — нічого не вимагати, любити і стояти за правим плечем, люблячи й жертвуючи. Зло — бажати, хотіти, наповнюватися пристрастю та одержувати будь-яким шляхом, будь-яким чином.

Але в кого два правих плеча? Хто — ані пучки солі за спину? — все, що слід знати про Добро, аби вміти знищити його.

Древні знання стародавніх цивілізацій — магія та чаклунство.

П’ятеро їхніх учителів жили разом із ними, невидимі, нечутні, з’являлися тільки вранці, незадовго до лекцій і вечеряли у своїх кімнатах.

Вітчим жодного разу не зіштовхнувся з жодним із них. І він жодного разу не бачив світла на їхньому поверсі, коли бігав вечорами чорними стежками чорного монастирського парку до озера й назад. Щоб бути в формі, або просто задля розваги.

— Зло в ім’я зла. Ненависть як єдиний спосіб існування. Доконечне неприйняття Бога.

Любов і прощення — зло і ненависть. Світле, за подобою і зразком своїм, завжди однакове, а тому вічне — непроникно-чорне, геть далеке від світла, без форми, а тому мільйонолике, зі здатністю перетворитися на що завгодно, і, отже, не спроможне вмерти…

Мінус і плюс…

Любов і думка…

Вітчим повернувся з пробіжки. На перших двох поверхах було досить темно.

Він піднявся сходами на четвертий, пройшов повз свої двері і постукав до Мачухи.

— Я хочу спати, — сказала вона. — Не заважай мені.

Заплющивши очі, він побачив її в ліжку з книжкою в руках.

— Від тебе тхне потом, — обернувшись до нього, сказала Мачуха. — Ти підтягся понад сто разів і пробіг до біса кілометрів. Ти задоволений собою і почуваєшся самцем. Щоб спокійно заснути, тобі потрібна ще одна маленька перемога. То чому нею мушу бути я?

— Ти голила ноги й порізала литку, — сказав Вітчим. — Ти робила це, сподіваючись, що я прийду.

— То було півгодини тому, я кликала тебе.

— Я відчував, — сказав він. — Але був зайнятий.

— Робив із себе самця, — сказала мачуха. — Іди геть, я хочу спати.

Але минуло понад п’ять тисяч років, перш ніж їм захотілося мати дитину. І щоб було кому передати зібране зло, їм віддали мене.

— Діти. Ось хто поєднує в собі два начала, діючи то з примусу одного, то з доброї волі другого, просто через те, що обидва начала живуть у них.

Святі від народження, вони стають грішними, щойно їм доводиться обирати. Тільки-но вони починають обирати те, що більше їх влаштовує, вони обирають зло.

Дайте дитині все, чого вона прагне, любіть її повсякчас, наповніть її життя Світлом, зробіть усе, щоб вона прокидалась усміхненою, і дитина назавжди залишиться святою. Інфантильною, дегенеративною святою.

Дайте їй пістолет, і вона почне убивати. І тоді вона буде вашою.

Змусьте її зробити гріх хоч би раз, і вона сама повірить, що її гріхові немає прощення, і тоді прийде до вас.

— Ця, — сказав Вітчим тоді, в дитячому будинку.

— Але, хазяїне, — сказала Чорна Потвора. — Вона — янгол.

— По-перше, іще не янгол, — сказав він. — А по-друге, вона так схожа на тебе.

— Поки ще ні, — відповіла Мачуха. — Але ми навчимо її бути…

Вона посміхнулася.

— Зрозуміло, — він припинив дивитися на мене.

— Ця. Ми хочемо взяти її. Скільки з нас?

— Бо-о-о-о-о-бом-м-м-м-м-м!!!!!!!!

Час зник. Він став нічим.

Нуль. Нуль. Нуль. Нуль.

Місто звалилось в ніщо. Місто просто зникло.