Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Змах крильми — Крихітка злетіла догори. І жодна з них не дістала мене, приземлившись після стрибка та завмерши.

Але задні лапи однієї тремтіли. Їй не терпілося вчепитись у мене.

Змах крил, і я повернулася до другої.

Потвора загарчала, готуючись напасти.

Мені було страшно. Адже це були перші потвори, послані, щоб убити мене.

А провалля розчахутих дверей вабило і кликало.

— Іди, — нашіптував хор голосів, — повернися до Міста. Запали в ньому вогні.

— Нічого цього немає. Нічого цього не було.

— Повернись і забудь цей сон.

— Це тільки сон.

Голос Мачухи — з іншого боку:

— Йди до мене, Крихітко, я сховаю тебе. Йди. Я не дозволю їм…

— Песику! — покликала я.

Він не озвався.

— Вовче!

Замість виття — шепіт:

— Іди до нас, — голос Мачухи. — Іди.

— Котику-братику!!!

І луною лемент убитого в глибині вежі гвардійця:

— А-а-а-а-а-а…

Того, що я не врятувала.

І, склавши крила, я впала на потвору.

Три притиснутих до її крижаного чола пальці. Слова Прохання Любити. І її мозок рознесло спалахом вибуху.

Друга безлика потвора кинулась на мене, але я впала на спину й провела великим пальцем по її на мить завислому наді мною животі.

Вона розкрилася в стрибку, підтягла передні лапи, що потяглися лезами пазурів, і ощирилася:

— Щ-щ-щ-щ-ща-а-а!

На мить. Доки сяючий білим слід від магічних слів Любові:

— Іже єси, — не розпався глибокою раною.

Вона висипалася клаптями попелу через рану — потік мертвого зла.

Вона була, і ось її немає. Навіть попіл став частиною нічної пітьми.

— Браво, Крихітко, — сказав мені Вовк.

Пес мені сказав:

— Молодець.

— Адже це вперше? — запитав Кіт.

А я спитала:

— Тепер я вже янгол?

— Ще ні, — сказали мені.

— А-а-а-а-а-а!!! — лемент убитого біля вежі гвардійця.

Я помчала на лемент.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Спіраллю сходів, що йдуть крізь Вежу.

— А-а-а-а!!!

Коридорами, що прохромили світи.

— А-а-а!!!

Через замкнутий сам на собі лабіринт.

— А-а!!

Ковзаючи.

— А!

Підводячись.

— А…

Повз саму…

— Пізно, — сказав Вітчим. — Тепер він мій.

Милий-милий Гвардійцю, пробач. Я не встигла врятувати тебе. Я була надто далеко, коли Вітчим вийшов із темряви, що в тебе за спиною, і покликав тебе голосом єдиної коханої жінки, яку ти зрадив.

— Милий-милий. Коханий мій.

Щоб ти сам усе пригадав, а біль гріха болем пальців, які стисли твоє серце.

— А-а-а-а-а-а!!!

— Ще один.

Милий-милий Гвардійцю, я прийду до тебе нишком і прошепочу голосом тієї, котру ти ніколи не зможеш забути. Голосом тієї, зраду якій ти вважаєш своїм найбільшим гріхом:

— Коханий, я не маю зла на тебе.

— Пробачаєш?

— Так.

— Ти більше не гніваєшся?

— Я люблю тебе, — скажу я і натисну на курок, аби ти вмер з посмішкою щастя.

Адже головне, як ти помреш: