Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська
— Безліч років тому… — стиха проказала я. Нерухомо стоїть Гвардієць. Що ім’я? Що форма пальців? Що колір його очей?
— Усе своє життя…
— Усі свої життя…
— Адже ти завжди знав…
— Ти завжди вірив і чекав…
— Хто ти?
— Ти є.
— Що ти?
— Ти був.
— Кому?
— Я знаю десяток імен.
— Навіщо?
— Щоб любити.
— Ти виросла, — скаже Вітчим.
— Я виросла, — кивну я.
Гвардієць стоїть у колі. Маленький воїн Крихітка. Великий переможець — її названий батько.
Вітчим був такий сильний. Одне його слово:
— Ти, — пророцтво снів, що назавжди залишилися, — ніколи, — відсутність світла в очах, — не будеш! — руки, мов розпростерті крила, що затуляють світ, — таким!!!
І Гвардієць став його.
Майже.
Адже Крихітка теж здійняла руки.
— І що?
— Тсссс, — попрохала вона.
— Ну-ну.
Але я не бачила його усмішки. Його тонких пергаментних губів.
Сліпий циган повільно повернувся до мене.
До багаття з усіх боків вийшли жінки в яскравих спідницях.
Хтось підняв бубон. Обережно струснув його. І удар голосів та струн:
— Е-е-ейх!
— Ейх!!! — і Крихітка кружляє в шаленому танку.
— Їй!!!
— Божевілля, — сказав Вітчим.
Але хто його почує?
— Ей-ей-ей-ей!!!
Хто допоможе Крихітці, як не втікачі з пекла? Цигани. Цього навчив мене Вовк.
Танцюй, Крихітко! Танцюй!
— Е-е-е-і!!!
— Ти був ніким!
— Гвардійцю, доля була прихильна до тебе!
— Згадай, про що ти мріяв!
— Згадай те, що вийшло!
— Твоє народження!
— Не твоя смерть!
— Тобі було дано так багато!
— Було сто доріг на твій вибір!
— Ти не зробив і сотої частки!
— Ти зробив більше — ти був!
— Цим життям ти знищив свій останній шанс!
— Порятунок є! Порятунок буде завжди!
Він стояв між нами. Він чув. І він міг обирати.
— Покарання неминуче! — Вітчим стиснув кулак.
— Тебе буде врятовано! Хочеш?!
— Помри!
— Хочеш?! — гукнула я.
— Я стану твоєю смертю!
— Хочеш?!! — кричала я.
— Я покажу тобі пекло! — голос Вітчима з гучним на весь всесвіт:
— Пе-екло! Пе-екло! Пе-екло!
— Ти ж хочеш!
— Здохни!!! Здохни!!! Помри!!!
— Хочеш!!!
— Що? — білі губи Гвардійця.
— Один поцілунок, — і Крихітка припала до цих губ, оживляючи надію. Оживляючи світло в ньому. Світло та бажання сподіватися далі.
І відразу, щоб вітчим не встиг змусити його сказати:
— Так. Дев’ять кіл зійшлися, — я вбила його.
Стріпнувши волоссям в останньому такті:
— Е!!! Е!!! Е!!!
— Гидота!!!
— Ой, я тільки названа ваша дочка.
Розділ 8— Дочка, дочка, дочка, — повторила мачуха, що позад мене.
