Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— А цей Далт — її син?
— Так кажуть, і то схоже на правду, бо він довгенько дошкуляв нам, як міг. Прагнув помсти, примітивної, неприкритої, за смерть своєї матусі. Урешті-решт зібрав потужне військо і спробував здійснити набіг на Амбер. Дійшов далі, ніж можна було очікувати: аж до підніжжя Колвіра. Але там на нього чекав Бенедикт на чолі свого добірного полку. Бенедикт розметав його вояків, як полову, й поранив Далта, і всі були впевнені, що на смерть. Кільком його воякам, які залишилися живими, вдалося винести Далта з поля бою, тому ми не бачили його тіла. Та, чорт забирай, навіщо б воно нам здалося?
— І ти гадаєш, він може бути тим хлопцем, який приятелював із Люком іще в дитинстві й пізніше?
— Ну, вік приблизно підходить... до того ж він, здається, походить із тих місць. Так, гадаю, можливо, це він.
Я йшов неквапливо, роздумуючи над почутим. Самітник сказав, що Джасра була не в захваті від цього хлопа. То яка ж його роль у теперішніх подіях? Надто багато невідомих величин, дійшов я висновку. Щоб відповісти на це питання, знадобляться факти, а не здогадки. Тож хай усе розвивається своєю чергою, а я поки що з насолодою повечеряю...
Я продовжував іти еспланадою. Ближче до її найдальшого кінця почув сміх і побачив, що за столиками вуличного кафе ще сидять запізнілі випиваки. Серед них був і Дроппа; він мене не помітив, і я проминув цю шатію. Не бажав, аби мене розважали. Я повернув на Ткацьку вулицю, що мала вивести мене на Західну Виноградарську, там, де та повертає до порту. Висока леді в срібній мантії та масці квапливо пройшла повз мене, прямуючи до карети, яка чекала на неї. Вона обернулась, і я роздивився, що вона усміхнулася за своїм доміно. Я був певний, що ми з нею не були знайомі, й пошкодував про це. Усмішку мала дуже привабливу. Тоді порив вітру доніс до мене запах диму від чийогось каміна і зашелестів сухим листям, помчавши вдалину. Я подумав про батька: де він зараз?
Далі цією вулицею, тоді завернути ліворуч на Виноградарську... Ці вулиці вужчі за еспланаду, але теж широкі: ліхтарі стоять не так густо, але тут іще досить світла для нічних перехожих. Два вершники проминули мене поволі: цокіт копит, пісня, якої я раніше не чув. Трохи згодом у мене над головою промайнуло щось велике і темне й усілося на даху на тому боці вулиці. Звідти почулося шкрябання, але швидко втихло. Вулиця забирала праворуч, тоді ліворуч. Далі, я знав, на мене чекає низка крутих поворотів. Дорога вела під гору, крутіше й крутіше. Ще трохи, і я відчув, як мого обличчя торкнувся бриз із гавані, й уперше за цю ніч я вдихнув запах моря. Ще два повороти, не більше, — і моїм очам відкрилося море: мерехтливе, рухливе мереживо вогнів, накинуте на чорний безкрай, з одного боку облямований звивистим ланцюжком яскравих цяток. Набережна гавані. Східний небокрай видавався притрушеним пудрою. Обрій, здавалося, позначав край світу. Іще за хвилину мені привидівся далекий вогонь Кабри, але я загубив його за наступним поворотом. Пляма світла, наче хтось розхлюпав молоко, залишилася праворуч; висвітлився кам’янистий осип на схилі, смугастий стовп, котрий, мабуть, позначав якусь примарну цирульню, а тріснутий ліхтар над нею, що ледь фосфоресціював, конаючи, нагадав мені дитячу гру «череп на палі», в яку ми бавились у Дворах Хаосу. Схилом униз, до моря, вели відбитки, вони відблискували, слабкіше... ще слабкіше... зникали. Я пішов у тому напрямку й незабаром почув кигикання морських птахів. Запахи океану розчинили в собі аромати осені. Ледь помітна світла смуга за моїм лівим плечем знялася над водою й попливла над побриженою поверхнею безодні. Тепер уже недалеко...
Довга прогулянка підхльоснула мій апетит. На іншому боці вулиці помітив ще одного перехожого в темному плащі, у темряві виблискували його чоботи, відбиваючи світло. Я уявив смачну рибу, що чекає на мене, додав ходи, невдовзі обігнавши незнайомця. Кішка у дверях будинку, який я проминав, припинила вилизувати собі геніталії та витріщилася на мене, так і тримаючи лапу пістолетом. Мені зустрівся ще один вершник, він їхав угору схилом. Із темних вікон одного з будинків до мене долинули уривки фраз на підвищених тонах — сперечалися чоловік та жінка. Новий поворот, і до мого поля зору виплив ріг місяця, наче морське чудовисько виринуло зі світлих підводних гротів, струшуючи блискучі краплі...
Ще десять хвилин, і я опинився в районі порту, вийшов на широку набережну, що тягнулась уздовж гавані. Ліхтарів тут було небагато, але нестачу освітлення компенсували розсип вікон, численні цебра, в яких горіла смола, та світло місяця, що встиг виповзти небосхилом на значну висоту. Дух солі та морських водоростей посилився, вулицю раз у раз перегороджували купи сміття, тутешній народ вирізнявся барвистим убранням, а розмовляв між собою куди голосніше, ніж ті, кого я бачив на еспланаді, — звісно, якщо не брати до уваги Дроппу. Я дістався берега, де звуки моря лунали гучніше: хвилі наближались, їхній рокіт наростав, опісля вони розбивались об хвилеріз та з плюскотом відступали, а ближче до берега, на мілині, шелестіли тихенько, накочуюсь на пісок. Я чув, як рипіли та потріскували кораблі, як деренчали якірні ланцюги, як підскакували на хвилях і глухо стукали об пірс або у швартові тумби човни. Я намагався уявити, де тепер може бути моя яхта, мій «Зоряний спалах».
Мені треба було обійти бухту, аж до її західного берега. Вулицю перетнули перед моїм носом чорна кішка і парочка щурів, а я все йшов, зазираючи на мить до провулків, відшукуючи той, що був потрібний мені. Тут до запаху моря додавався сморід блювотиння та екскрементів, звідкись долинали лемент та звуки бійки, і все це переконало мене, що я вже майже біля мети. Десь удалині пробамкав дзвін буя, потім я почув малоцікаву лайку, і повз мене,
