Необхідні речі - Стівен Кінг
– Завжди будь ласка, – відповіла на це Нетті. – І знаєш що? Ти справді виглядаєш краще. Уже не така бліда. Я аж злякалася, коли зайшла. Може, ще щось для тебе зробити?
– Та ні, не думаю. – Вона потягнулася й незграбно взяла долоні Нетті у свої руки, які досі були червоні й дуже теплі від рукавиць. – Я дуже рада, що ти прийшла, дорога моя.
У рідкісні випадки, коли Нетті всміхалася, вона робила це всім обличчям. Виглядало так, наче то сонце пробилося через хмари похмурого ранку.
– Я люблю тебе, Поллі.
Розчулившись, Поллі відповіла:
– І я тебе люблю, Нетті.
Нетті пішла. То було востаннє, коли Поллі бачила її живою.
6
Дверний замок будинку Нетті Кобб був приблизно одного рівня складності з кришкою коробки цукерок. Перша ж відмичка, якою Г’ю спробував скористатися, запрацювала після недовгої штовханини й смиканини. Він відчинив двері.
На підлозі в коридорі сидів невеликий песик, жовтий із маленькою плямою. Він коротко суворо гавкнув, коли ранкове сонце присвітило навколо нього, а над ним нависла величезна тінь Г’ю.
– Ти, напевно, Рейдер, – м’яко промовив Г’ю, запихаючи руку в кишеню.
Собака ще раз гавкнув і одразу перекотився на спину, ліниво вивернувши всі чотири лапи.
– Ну й гарнюня! – сказав Г’ю.
Короткий хвостик Рейдера загупав по дерев’яній підлозі, мабуть, на знак згоди. Г’ю зачинив двері й присів біля собаки. Однією рукою він почухав груди песика праворуч, у тому магічному місці, яке в собак якось поєднане з правою задньою лапою, від чого та починає енергійно молотити повітря. Іншою він дістав із кишені швейцарський армійський ніж.
– Ой, чи ж не красунчик? – заспівав Г’ю. – Красунчик, так?
Він припинив чухати пса й дістав із кишені сорочки аркуш. На ньому вимученим почерком школяра було виведено послання, яке йому надиктував лисячий хвіст. Г’ю був сів за кухонний стіл і написав його ще до того, як одягнувся, щоб нічого не забути.
Г’ю відкинув штопор, схований в одному з рівчачків грубого ножа, й начепив на нього аркуш. Тоді посунув руків’я вбік і зціпив на ньому кулак, щоб штопор стирчав між указівним і середнім пальцями могутньої долоні. Він знову почухав Рейдера, що весь цей час лежав на спині, весело спостерігаючи за Г’ю. «Милий, як янголятко», – подумав чоловік.
– Так! Гарненький хлопчик, так? Гарне-е-енький, – примовляв Г’ю, гладячи собаку. Тепер у песика смикалися обидві задні лапи. Рейдер ніби їхав на невидимому велосипеді. – Так, це ти! Так, це ти! А знаєш, що в мене є? У мене є лисячий хвостик! Так, є!
Г’ю підніс штопор із запискою, насадженою на нього, над білою плямкою на грудях Рейдера.
– І знаєш, що ще? Я його собі залишу!
Він щосили опустив правицю. Лівиця, якою чухав Рейдера, тепер тримала собаку, поки Г’ю тричі різко повернув штопор. Порснула тепла кров, заливши обидві долоні. Собака трішки подриґався на підлозі, після чого завмер. Більше він коротко й невинно не дзявкатиме.
Г’ю встав, серце щосили гупало в грудях. Раптом він дуже пошкодував про те, що вчинив, – ледь не розкаявся. Може, вона психована, може, ні, але вона сама на світі, а він убив, мабуть, єдиного її, блядь, друга.
Він витер скривавлену руку об футболку. Пляма ледь виднілася на тлі темної шерсті. Не міг відірвати очей від собаки. Він це вчинив. Так, він це вчинив і знав про це, але не міг повірити. Відчуття були такі, наче він у трансі чи щось схоже.
Раптом озвався внутрішній голос, той, що іноді говорив йому про зустрічі АА. «Так, і я думаю, ти навіть зможеш змусити себе повірити в це з часом. Але не був ти ні в якому довбаному трансі, ти цілком усвідомлював, що робиш.
І чому це робиш».
Г’ю почала проймати паніка. Йому треба звідси забратися. Він повільно подався назад, тоді хрипко викрикнув, забігши в зачинені вхідні двері. Завів руку за спину, почав обмацувати двері в пошуках ручки і зрештою знайшов її. Повернув ручку й вийшов з дому Психованої Нетті. Г’ю шалено роззирнувся, чомусь гадаючи, що за дверима його очікуватиме пів міста, змірюючи серйозними, осудливими очима. Надворі нікого не було, лише якийсь хлопчак їхав на велосипеді. У кошику велосипеда в нього була сумка-холодильник для пікніків «Плеймейт», що стирчала під дивним кутом. Малий краєм ока глянув на Г’ю Пріста, а коли зник з поля зору, залишилися самі церковні дзвони… цього разу вони скликали методистів.
Г’ю поквапився вниз під’їзною доріжкою. Він наказував собі не бігти, але останній відрізок шляху до фургона все одно рухався вже підтюпцем. Пововтузившись, він відчинив двері, всівся за кермо і встромив ключ у гніздо запалювання. Він зробив це чотири-п’ять разів, а той довбаний ключ постійно промахувався. Довелося стиснути правицю лівицею, щоб нарешті запхати його туди, куди треба. Брови були всіяні крихітними крапельками поту. Г’ю за своє життя пережив багато бодунів, але так, як зараз, ніколи не почувався – наче зліг із малярією чи що.
Фургон, ревучи, завівся і відригнув блакитним димом. Нога Г’ю зіскочила зі зчеплення. Авто двічі рвучко смикнулося від тротуару й зупинилося. Важко дихаючи, Г’ю знову завів його й швидко поїхав геть.
Коли він дістався до автопарку (той досі стояв безлюдний, як місячні гори) і поміняв фургон міста на свій старий побитий «б’юїк», то зовсім забув про Рейдера і ту жахливу річ, яку вчинив штопором. Думки Г’ю зайняло дещо інше, набагато важливіше. Під час поїздки його тримала гарячкова впевненість: хтось проник до нього в будинок і цей хтось украв лисячий хвіст.
Г’ю їхав додому на швидкості значно більшій, ніж шістдесят, зупинився за чотири дюйми від розхитаного ґанку, прошурхотівши гравієм і здійнявши хмарку куряви, й одразу кинувся до дверей, перестрибуючи по дві сходинки. Він влетів усередину, кинувся до шафи, розчахнув дверцята. Став навшпиньки й почав обмацувати найвищу полицю панічними, тремтливими пальцями.
Спочатку не вдалося намацати нічого, окрім голого дерева, і Г’ю почав схлипувати зі страху й люті. Нарешті ліва долоня потонула в грубій м’якості, не схожій ні на шовк, ні на шерсть, і його пройняло відчуття великого вмиротворення й задоволення. Це було наче їжа для голодного, наче відпочинок для втомленого… хінін для малярійника. Барабанний дріб-стакато в грудях нарешті почав сповільнюватися. Г’ю дістав хвіст зі сховку й сів за кухонний стіл. Він поклав його собі на м’ясисті стегна й почав обома руками гладити.
Г’ю просидів так більш ніж три години.
7
Хлопцем на велосипеді, якого Г’ю побачив, але не впізнав, був Браян Раск. Браянові минулої ночі наснився
