Необхідні речі - Стівен Кінг
– І я вас люблю, тітко Евві.
Тоді обережно, як можуть показувати прихильність лише старі й молоді, вони обійнялися. Поллі відчула старий аромат саше тітки Евві – трепет фіалок – і від цього знову розплакалася. Підвівшись, вона побачила, що тітка Евві нишпорить у кишені пальта. Поллі очікувала, що вона дістане хустинку, вражено роздумуючи, що нарешті, після стількох довгих років, побачить, як ця літня жінка плаче. Але ні. Замість хустинки тітка Евві витягнула загорнутий льодяник, як у ті дні, коли Поллі Чалмерз була маленькою дівчинкою з кісками, що звисали спереду її «моряцької» блузки.
– Хочеш цукерку, золотко? – радісно запитала вона.
13
На день почали насуватися сутінки.
Поллі виструнчилася в кріслі, усвідомлюючи, що ледве не заснула. Вона стукнулася рукою, і її пройняв важкий удар болю, а тоді його замінило те гаряче щипливе очікування. Буде зле, так. Сьогодні вночі або завтра буде дійсно дуже зле.
«Не зважай на те, чого не можеш змінити, Поллі. Є як мінімум одна річ, яку ти можеш змінити, мусиш змінити. Розкажи Аланові правду про Келтона. Припини ховати того привида в серці».
Але у відповідь заговорив інший голос, лютий, наляканий, крикливий. Голос гордості, припускала Поллі, саме так, але її шокували сила й запал, з якими він вимагав, щоб ті старі дні, старе життя не ексгумували… ні заради Алана, ні заради будь-кого. Найпаче, коротке життя й страшну смерть її дитини не можна віддавати на поталу гострим і звивистим язикам міських чуток.
«Що це за дурниці, Трішо? – запитала у неї в голові тітка Евві, яка померла в такому солідному віці, подвійним насосом утягуючи кохані “герберти тарейтони” до самого кінця. – Яка різниця, чи дізнається Алан, як Келтон помер насправді? Яка різниця, якщо кожна стара пліткарка в місті, від Ленні Партріджа до Міртл Кітон, дізнається про це? Думаєш, комусь є хоч якесь діло до того, кого тобі там вітром надуло, тупа ти гуско? Не лести собі – це вже старі новини. Вони заледве варті другої чашки кави в Нен».
Може, й так… але це був її Келтон, бляха-муха, її. Коли жив і коли помер, він був її. І сама Поллі також її, не материна, не батькова, не Дюка Шігена. Вона належала собі. Та перелякана самотня дівчинка, яка щовечора прала трусики в іржавій кухонній раковині, бо мала їх лише три пари, та злякана дівчинка, яку завжди очікувала болячка в кутику губ чи на краю ніздрі, дівчинка, що іноді сиділа біля вікна, яке виходило на вентиляційну шахту, клала гарячий лоб на руки й плакала, – та дівчинка належала тільки собі. Спогади про себе й свого сина разом у темряві ночі, коли вона годувала Келтона з маленької груді, сама читала Джона Д. Макдональда в м’якій обкладинці, а на тісних горбатих вулицях міста здіймалися й голосили уривки сирен, – ті спогади належали їй. Сльози, які вона виплакала, мовчання, які пережила, довгі туманні дні в закусочній у намаганнях уникнути заблудлих рук і неслухняних пальців Норвілла Бейтса, сором, з яким вона зрештою нервово змирилася, незалежність і гідність, за які вона так відчайдушно й непереконливо боролася… усе те належало їй і не може належати місту.
«Поллі, питання тут не в тому, що належить місту, сама знаєш. Питання в тому, що належить Аланові».
Вона хитала головою туди-сюди, сидячи в кріслі-гойдалці, цілком не усвідомлюючи, що робить жест заперечення. Вона вважала, що провела забагато безсонних третіх годин ночі і забагато нескінченних темних ранків, щоб віддати той внутрішній обшир без бою. Зрештою вона розповість Аланові про все – Поллі й не збиралася тримати повну правду в таємниці настільки довго, – але час для цього ще не настав. Звісно ж ні… особливо коли руки натякають, що протягом наступних кількох днів вона не зможе думати ні про що інше, окрім них.
Задзвонив телефон. Це, мабуть, Алан, телефонує з патруля, запитати, як вона. Поллі підвелася й підійшла до апарата. Обережно підняла слухавку, обома руками, з готовністю сказати йому те, що, на її думку, він хоче чути. Спробував втрутитися голос тітки Евві, спробував сказати їй, що це погана поведінка, дитяча егоїстична поведінка чи й навіть якась небезпечніша. Поллі відштовхнула той голос швидко й різко.
– Алло? – радісно промовила вона. – О, привіт, Алане! Як ти? Добре.
Поллі трохи послухала, тоді всміхнулася. Якби глянула на відображення в дзеркалі в коридорі, то побачила б жінку, яка ніби кричить… але не глянула.
– Добре, Алане. – сказала вона. – У мене все добре.
14
Уже був майже час вирушати на іподром.
Майже.
– Ну, – прошепотів Денфорт Кітон. Піт лився йому по обличчі, ніби олія. – Давай, давай, давай.
Він сидів скоцюрбившись над «Виграшним квитком» – перед тим він скинув зі столу все, щоб зробити вільне місце для гри, і більшу частину дня грався. Почав він із примірника «Історія Блуґрасса. Сорок років Кентуккського дербі». Прогнав близько двадцяти дербі, даючи олов’яним коням «Виграшного квитка» клички учасників саме так, як це описав містер Ґонт. І ті олов’яні коні, що отримали імена переможців дербі з книжки, прибували до фінішу першими. Так відбувалося раз за разом. Це вражало – настільки, що настала четверта година, коли Кітон усвідомив, що весь день проганяв давноминулі перегони, хоча в нього попереду десять новісіньких, які відбудуться на льюїстонському іподромі цього ж вечора.
Гроші чекають, доки хтось їх виграє.
Протягом останньої години сьогоднішня льюїстонська «Дейлі Сан», складена так, щоб було видно список забігів, лежала ліворуч від дошки «Виграшного квитка». Праворуч – листок паперу, який він видер із кишенькового блокнота. На листку великими квапливими літерами Кітонового почерку було накарлюкано:
1-й забіг: ДЖОАН БАЗУКА
2-й забіг: ФІЛЛІ ДЕЛЬФІЯ
3-й забіг: ЧУДО ТАММІ
4-й забіг: Я В ШОЦІ
5-й забіг: ДЖОРДЖІВ
6-й забіг: ЗАСРАНЧИК
7-й забіг: ГРІМ ІЗ КАСКО
8-й забіг: ВТІШЕНИЙ СИН
9-й забіг: ТІКО-ТІКО
Була вже п’ята дня, але Денфорт Кітон лише тепер проганяв останній забіг вечора. Коні скреготіли й пропливали по доріжці. Один із них на шість корпусів випередив інших і перетнув фінішну лінію задовго до решти.
Кітон вихопив газету й знову переглянув список забігів. Його обличчя світилося так яскраво, що він здавався святим.
– Малабар! – прошепотів він і потрусив кулаками в повітрі. Олівець, затиснутий в одному з них, метнувся й полетів, ніби швацька голка-втікачка. – Це Малабар! Тридцять до одного! Тридцять до одного, це як мінімум!
