Необхідні речі - Стівен Кінг
– Нетті, кажу тобі, за кілька хвилин…
– …тобі стане краще, – закінчила за неї Нетті. – Так, звісно, стане. І це, можливо, допоможе. Давай руки, Поллі.
Поллі здалася й простягнула долоні. Нетті, тримаючи рукавиці за кінчики, розправила їх і натягнула на руки з делікатністю сапера, що накриває пакети з Сі-4 протиосколковим покривалом. Дотик був ніжний, досвідчений і співчутливий. Поллі не вірила, що рукавиці хоч якось допоможуть… але очевидна турбота Нетті вже давала ефект.
Нетті взяла вилку, стала на коліна й вставила її в розетку над плінтусом біля крісла. Рукавиці ледь чутно загули, і шкіру долонь Поллі обхопили перші завитки сухого тепла.
– Ти надто добра зі мною, – м’яко промовила Поллі. – Знаєш про це?
– Та не може такого бути, – відповіла Нетті. – Нізащо. – Голос був трішечки сиплий, а в очах блищала яскрава рідина. – Поллі, я не маю права вказувати тобі, що робити, але просто не можу більше мовчати. Ти маєш щось робити з тими своїми руками бідними. Просто мусиш. Далі так не можна.
– Я знаю, дорогá. Знаю. – Поллі доклала значних зусиль, щоб перелізти через стіну депресії, що виросла в неї в голові. – Чому ти прийшла, Нетті? Не для того ж, щоб мені руки погріти, правда?
Нетті просяяла.
– Я приготувала тобі лазанью!
– Правда? Ой, Нетті, та не варто було!
– Ні? А я так не думаю. Я думаю, тобі сьогодні буде не до того, щоб ще готувати, та й завтра також. Я просто покладу її в холодильник.
– Дякую. Дуже-дуже дякую тобі.
– Я рада, що приготувала її для тебе. Навіть удвічі більше рада, оце коли бачу тебе зараз. – Нетті підійшла до дверей у коридор й озирнулася. Промінь сонця впав їй на обличчя, і саме тоді Поллі, якби біль так сильно її не мучив, могла б помітити, яке в Нетті запале й виснажене обличчя. – А ти навіть не пробуй рухатися!
Поллі розсміялася, від чого здивувалися обидві.
– Я не можу! Я в пастці!
На кухні відчинилися й зачинилися двері холодильника, коли Нетті ховала туди лазанью. Тоді вона гукнула:
– Я зварю каву? Хочеш? Можу тобі допомогти з цим.
– Так, – погодилася Поллі, – було б непогано.
Рукавиці гули вже голосніше, вони стали дуже теплі. І то або вони справді допомогли, або нарешті почала діяти таблетка, як та о п’ятій не подіяла. «Найпевніше, і те, і те», – подумала Поллі.
– Але якщо тобі треба повернутися, Нетті…
Нетті з’явилася в дверному прорізі. Вона дістала з буфетної фартух й накинула на себе, а в руці тримала старий мідний кавник. Вона не користується новою цифровою кавоваркою «Тошіба»… і Поллі мусила визнати, що кава з Неттіного кавника виходить краща.
– Мені нікуди йти, де було б краще, ніж тут, – відмахнулася Нетті. – Крім того, будинок замкнутий, і Рейдер на сторожі.
– Не сумніваюся, – сказала Поллі, всміхаючись.
Вона добре знала Рейдера. Він важив добрих двадцять фунтів[72], і коли будь-хто – чи листоноша, чи вимірювач лічильників, чи комівояжер – приходив до Нетті, Рейдер перекочувався на спину, щоб йому чухали живіт.
– Думаю, вона дасть мені спокій врешті-решт, – сказала Нетті. – Я її попередила. Я її ніде поблизу не бачила, тому, думаю, до неї нарешті дійшло, що я серйозно.
– Попередила кого? Про що? – запитала Поллі.
Але Нетті вже пішла, а Поллі дійсно була ув’язнена в кріслі в тих електричних рукавицях. Коли Нетті повернулася, несучи тацю з кавою, перкодан почав затьмарювати розум, тож Поллі забула про дивну репліку Нетті… яка аж ніяк не дивувала, бо Нетті озвучувала дивні ремарки напрочуд часто.
Нетті налила вершків і насипала цукру Поллі в каву, тоді підняла горнятко, щоб Поллі могла сьорбнути. Вони балакали про те й про се, і, звісно ж, невдовзі розмова зайшла і про нову крамницю. Нетті знову розповіла про покупку абажура з карнавального скла, але вже не так захекано-детально, як Поллі очікувала, зважаючи на таку незвичну подію в житті Поллі. Але це нагадало їй про дещо інше: записку, яку містер Ґонт лишив у контейнері з-під торта.
– Ледве не забула – містер Ґонт запросив мене сьогодні зайти. Сказав, у нього буде дещо, що мене могло б зацікавити.
– Ти ж не підеш, правда? З такими руками?
– Можливо. Мені вже краще – думаю, цього разу рукавиці спрацювали, принаймні трошки. Та й треба ж мені хоч щось робити. – Вона глянула на Нетті ледь не благально.
– Ну… напевно. – Раптом Нетті спало дещо на думку. – Знаєш, я можу зайти туди дорогою додому й запитати його, чи він би сам не зайшов до тебе!
– Ой, ні, Нетті, це ж зовсім тобі не по дорозі!
– Та лише на квартал-другий збокувати. – Нетті мило й одночасно хитро скосила очі на Поллі. – Та й, крім того, може, в нього ще щось красивіше з карнавального скла з’явилося. Грошей на ще якісь забаганки в мене нема, але ж він про це не знає, та й подивитися ж нічого не коштує, правда?
– Так, але просити його сюди заходити…
– Я йому поясню, що й до чого, – рішуче сказала Нетті й почала складати все назад на тацю. – А що, бізнесмени ж часто проводять демонстрації в клієнтів удома, якщо мають щось варте уваги.
Поллі глянула на неї із замилуванням і любов’ю.
– Знаєш, коли ти тут, то зовсім інакша, Нетті.
Нетті здивовано підняла брови.
– Справді?
– Так.
– Яка інакша?
– У хорошому значенні. Не зважай. Якщо біль не повернеться, думаю, мені таки захочеться сходити туди по обіді. Але якщо все ж проходитимеш повз «Необхідні речі»…
– Проходитиму.
Очі Нетті світилися погано прихованим завзяттям. Тепер, коли їй сяйнула ця думка, вона щосили загорілася нею. Робити щось для Поллі слугувало тоніком для її нервів, без сумніву.
– …і якщо так станеться, що буде відчинено, дай йому мій домашній телефон і попроси подзвонити, якщо та річ, яку він би хотів, щоб я побачила, вже прибула. Зможеш?
– Та сто пудів! – запевнила її Нетті.
Вона підвелася з тацею в руках і понесла її на кухню. Повісила фартух на гачок у буфетній і повернулась у вітальню, щоб зняти з Поллі терморукавиці. Пальто вона вже встигла накинути. Поллі ще раз подякувала їй – і не лише за лазанью. Руки досі страшно боліли, але тепер біль став
