Необхідні речі - Стівен Кінг
Почувався так, наче він зрештою виконав свою частину домовленості з містером Ґонтом.
А ще він вирішив, що містер Ґонт справді краще знає.
9
Нетті Кобб без найменшого передчуття неприємної несподіванки, яка очікувала на неї вдома, у гарному настрої йшла по Мейн-стріт у бік «Необхідних речей». Інтуїція підказувала їй, що, хоча зараз і ранок неділі, крамниця все одно буде відчинена, і передчуття не підвело.
– Місіс Кобб! – озвався Ліленд Ґонт, як тільки вона ввійшла. – Як приємно з вами побачитися!
– І вас приємно бачити, містере Ґонт, – відповіла вона… не лукавлячи.
Містер Ґонт підійшов, простягаючи руку, але Нетті ухилилася від потиску. Жахлива поведінка, така непоштива, але Нетті просто не могла нічого з собою зробити. А містер Ґонт наче й розумів усе, храни його Господь. Він усміхнувся й змінив маршрут, зачинивши натомість за нею двері. Він перекинув табличку з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО» зі швидкістю бувалого картяра, що ховає в рукав туз.
– Присідайте, місіс Кобб! Прошу, присідайте!
– Ну гаразд… але я прийшла вам сказати, що Поллі… з Поллі…
Вона почувалася якось дивно. Не зовсім зле, але дивно. У голові ніби все пливло. Нетті досить граційно всілася в крісло. Тоді містер Ґонт опинився перед нею, свердлив її очима, і світ, здавалося, зосередився на ньому й знову завмер.
– Поллі не дуже добре почувається, правда? – запитав містер Ґонт.
– Так-так, – ввічливо погодилася Нетті. – Руки в неї, знаєте. У неї…
– Артрит, так, жахливо, як прикро, отака хуйня, малята, життя несправедливе, а потім приходить смерть, затверда цицька, сказала кицька. Я знаю, Нетті. – Очі містера Ґонта знову ніби збільшилися. – Але мені нема потреби телефонувати їй… чи відвідувати її, як на те пішло. Її рукам уже краще.
– Справді? – віддалено запитала Нетті.
– Зуб даю! Досі болять, звісно, і це добре, але не настільки погано, щоб вона віддалялась, і це ще краще – погоджуєтеся, Нетті?
– Так, – невиразно промимрила Нетті, але навіть уявлення не мала, з чим погоджується.
– А у вас, – промовив містер Ґонт своїм найм’якішим, найрадіснішим голосом, – попереду великий день, Нетті.
– Справді?
Це стало для Нетті новиною, вона планувала решту дня просидіти в улюбленому кріслі у вітальні, в’язати й дивитися телевізор, поки Рейдер лежатиме біля ніг.
– Так. Дуже великий день. Тож я хочу, щоб ви посиділи тут і трохи відпочили, а я тим часом піду й дещо принесу. Підходить?
– Підходить…
– Добре. А ще заплющте очі, якщо можна. Гарненько відпочиньте, Нетті!
Нетті слухняно заплющила очі. Через невідомий відрізок часу містер Ґонт наказав їй знову розплющити їх. Так вона й учинила – і відчула раптовий удар розчарування. Коли люди кажуть тобі заплющити очі, іноді вони кажуть це тому, що хочуть дати тобі щось гарне. Подарунок. Вона сподівалася, що, розплющивши очі, побачить, що містер Ґонт стоїть зі ще одним абажуром з карнавального скла в руках, але той тримав лише блокнот. Сторінки були маленькі й рожеві. Кожна мала заголовок
ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПРО ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ.
– Ой, – сказала вона. – А я думала, буде карнавальне скло.
– Не думаю, що вам іще знадобиться карнавальне скло, Нетті.
– Ні? – Розчарування вдарило знову. Цього разу сильніше.
– Ні. Сумно, але що вдієш. Але менше з тим, я так собі думаю, ви пам’ятаєте, що дещо мені пообіцяли. – Містер Ґонт сів поруч. – Ви ж пам’ятаєте, правда?
– Так, – відповіла вона. – Ви хочете, щоб я розіграла Бастера. Хочете, щоб я йому в дім підклала якісь папери.
– Правильно, Нетті, дуже добре. У вас іще є той ключ, що я дав?
Повільно, ніби в підводному балеті, Нетті дістала ключ із правої кишені пальта. Вона піднесла його, щоб містер Ґонт побачив.
– Це чудово! – тепло сказав він їй. – Тепер сховайте назад, Нетті. Сховайте в безпечне місце.
Так вона й зробила.
– Отже. Ось ці папери.
Він вклав рожевий блокнот їй у руку. В іншу тицьнув клейку стрічку. Десь у Нетті в голові лунали сигнали тривоги, але вони були далеко, ледве чутні.
– Сподіваюся, це не займе багато часу. Мені невдовзі повертатися додому. Треба погодувати Рейдера. Це мій песик.
– Та я все знаю про Рейдера, – сказав містер Ґонт і обдарував Нетті широкою усмішкою. – Але відчуваю, що він сьогодні не має особливого апетиту. Не думаю також, що вам варто перейматися тим, що він накакає на підлогу в кухні.
– Але…
Ґонт торкнувся її губ довгим пальцем, і Нетті раптом закрутило шлунок.
– Не треба, – заскімлила вона, втискаючись у крісло. – Не робіть цього, це жахливо.
– Так, мені казали, – погодився містер Ґонт. – Тому, якщо не хочете, щоб я з вами жахливо повівся, Нетті, ніколи не кажіть мені того маленького, гиденького слова.
– Якого?
– Але. Я не схвалюю його. Взагалі, думаю, справедливо буде навіть сказати, що я ненавиджу те слово. У найкращому з можливих світів не було б потреби його вживати. Я хочу, щоб ви мені сказали дещо інше, хочу, щоб ви говорили слова, які я люблю. Слова, які я просто обожнюю.
– Які?
– «Містер Ґонт краще знає». Повторіть.
– Містер Ґонт краще знає, – повторила Нетті, і як тільки слова зірвалися з язика, вона зрозуміла, наскільки це цілковита й повна істина.
– «Містер Ґонт завжди краще знає».
– Містер Ґонт завжди краще знає.
– Правильно! Достоту як батько[75], – схвально гукнув містер Ґонт, а тоді огидно розсміявся. Звук був ніби від руху кам’яних плит десь глибоко під землею, а колір очей швидко мінився з блакитного на зелений, на карий, на чорний, поки він сміявся. – А тепер, Нетті, слухайте мене уважно. Ви маєте зробити для мене цю одну справу, а потім можете йти додому. Розумієте?
Нетті розуміла.
І слухала дуже уважно.
Розділ десятий
1
Саут-Періс – маленьке задрипане мономісто за вісімнадцять миль на північний схід від Касл-Рока. Це не єдине третьорядне містечко в Мейні, назване на честь якогось європейського міста чи країни. Є ще Мадрид (місцеві називають його Мед-рид), Свіден, Етна, Кале (яке вимовляють так, що воно римується з Далласом), Кембридж і Франкфорт. Хтось, може й знає, як стільки загумінків отримали такі екзотичні імена, але я – ні[76].
Мені відомо лише, що років двадцять тому дуже хороший французький шеф-кухар вирішив виїхати з Нью-Йорка й відкрити свій ресторан у районі Мейнських озер, а потім вирішив, що не буде для такого закладу кращого місця, ніж містечко під назвою Саут-Періс. Навіть сморід дубильних фабрик не відраяв його від цієї ідеї. Унаслідок цієї затії з’явився заклад громадського харчування під назвою «Моріс». Він досі стоїть тут, на шосе 117, біля залізничної колії й через дорогу
