Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Сподіваючись відвернути його думки в інше русло, я заговорив:
— Коли фургони закінчать вантажити?
— За дві години, — сказав він із похмурою впевненістю, ніби кидаючи виклик робітникам — хай спробують з ним посперечатися.
Один з них випростався на фургоні, прикриваючи очі рукою. Він гукнув, перекричавши звуки, які видавали коні, фургони та люди, що ними була заповнена площа.
— Не лякайся його, малий. Він непоганий, як перестає гарчати.
Рьонт суворо тицьнув пальцем, і чолов’яга повернувся до роботи.
Переконувати мене було не потрібно. Чоловікові, який подорожує зі своєю дружиною, зазвичай варто довіряти. До того ж ціна була справедливою, і від’їздив він того самого дня. Я скористався цією можливістю дістати з гаманця пару йотів і простягнути їх Рьонтові.
Він повернувся до мене.
— Дві години. — Він підняв товсті пальці для наочності. — Як запізнишся, тебе покинуть.
Я серйозно кивнув.
— Рієуса, ту кіалус А’іша туа.
«Дякую, що наблизили мене до своєї родини».
Рьонт підняв товсті волохаті брови. Швидко оговтався і кивнув — так, що мало не вийшов невеличкий поклін. Я оглянув площу, намагаючись зорієнтуватися.
— Дехто повний сюрпризів. — Я розвернувся й побачив робітника, який кричав до мене з фургона. Він простягнув руку. — Деррік.
Я потис її, почуваючись ніяково. Відколи я просто розмовляв з людиною, минуло стільки часу, що я почувався дивно й непевно.
— Квоут.
Деррік завів руки за спину і потягнувся, скривившись. Він був високий і білявий, набагато вищий за мене, і мав років із двадцять.
— Оце ти встругнув. — Рьонт аж захвилювався. — Де ти навчився говорити сіаруською?
— Мене арканіст трохи навчив, — пояснив я. Я провів очима Рьонта, який пішов поговорити з дружиною. Темноволоса дівчина глянула в моєму напрямку й усміхнулась. Я відвів погляд, не знаючи, як це сприймати.
Він знизав плечима.
— То я тебе покину — бери свої пожитки. Рьонт не дуже злий, хоч і любить погиркати, але не чекатиме, коли фургони будуть заповнені.
Я кивнув, хоч «пожитків» як таких у мене й не було. Втім, мені слід здійснити деякі покупки. Кажуть, у Тарбієні, маючи вдосталь грошей, можна знайти все. Загалом кажуть правильно.
Я зійшов сходами до Трапісового підвалу. Дивно було йти ними у взутті. Я вже звик, заходячи до нього, відчувати прохолодну вологу каменю під ногами.
Поки я чимчикував недовгим коридором, із внутрішніх кімнат вийшов хлопчина в лахмітті, який тримав маленьке зимове яблуко. Побачивши мене, він різко зупинився, а тоді насупився, примруживши підозрілі очі. Опустивши погляд, він грубо проштовхнувся повз мене.
Я, навіть не замислюючись, ляпасом прибрав його руку зі свого гаманця та повернувся до нього, приголомшений настільки, що не знав, що й сказати. Він чкурнув надвір, залишивши мене спантеличеним і збентеженим. Там ми ніколи не крали один в одного. На вулицях кожен сам за себе, але Трапісів підвал був для нас майже прихистком, як церква. Ми всі уникали ризику це спаплюжити.
Я пройшов останні кілька кроків до головної зали і з полегшенням побачив, що з усім іншим усе гаразд. Трапіса там не було — він, мабуть, пішов збирати милостиню, щоб йому легше було піклуватися про своїх дітей. Там стояло шість ліжок, усі були зайняті, і на підлозі теж лежали діти. Кілька зачуханих босяків обступили велику корзину на столі, міцно тримаючи в руках зимові яблука. Вони повернулися й уп’ялись у мене своїми суворими й насмішкуватими поглядами.
Тоді до мене дійшло. Жоден із них мене не впізнав. Чистий і добре вбраний, я скидався на якогось звичайного хлопчиська, який випадково сюди забрів. Мені тут було не місце.
Тут якраз повернувся Трапіс; під однією пахвою він ніс кілька пласких буханців хліба, а під другою — дитину, яка голосно верещала.
— Арі, — покликав він одного з хлопчиків, які стояли біля корзини. — Піди поможи. У нас нова відвідувачка, і її треба перевдягнути.
Хлопчик поквапився до Трапіса й узяв дитину в нього з рук. Він поклав хліб на стіл біля корзини, і всі діти зосередили на ньому пильні погляди. У мене всередині все обірвалося. Трапіс на мене й не глянув. А що, як він мене не впізнає? А що, як він скаже мені йти геть? Я не знав, чи можу це витримати, і почав тихцем просуватися до дверей.
Трапіс по черзі показав на дітей.
— Ану заждіть. Девіде, звільни та почисть бочку для пиття. Вода там стає солонуватою. Коли він закінчить, Нейтан може наповнити її з насоса.
— А можна мені дві порції? — запитав Нейтан. — Мені для брата треба.
— Твій брат може прийти по хліб сам, — лагідно мовив Трапіс, а тоді придивився до хлопчика — щось відчув. — Йому зле?
Нейтан кивнув, втупившись у підлогу.
Трапіс поклав руку хлопчикові на плече.
— Приведи його сюди. Ми про нього подбаємо.
— У нього нога, — кинув Нейтан, неначе готовий заплакати. — Вона вся гаряча, і він не може ходити!
Трапіс кивнув і показав на наступну дитину.
— Джен, допоможи Нейтанові принести брата. — Вони поквапилися надвір. — Теме, раз Нейтана вже немає, принеси води замість нього.
— Квоуте, побіжи по мило. — Він простягнув мені півгріш. — Піди в Мийницю, до Марни. Вона дасть тобі кращий товар, якщо скажеш, для кого це.
Я відчув, як у горлі в мене раптом виник клубок. Він мене впізнав. Я й не сподіваюся пояснити вам, наскільки легше мені від цього стало. Трапіс найбільше нагадував мені рідну людину. Думка про те, що він мене не впізнає, просто жахала.
— Мені ніколи виконати доручення, Трапісе, — невпевнено відповів я. — Я їду. Прямую вглиб суходолу, до Імрі.
— Та невже? — перепитав він, а тоді, зупинившись, оглянув мене вдруге, пильніше. — Ну, то й добре, гадаю, що так.
Звісно, Трапіс ніколи не бачив одягу, а бачив лише дитину в цьому одязі.
— Я зайшов сказати тобі, де мої пожитки. На даху свічкової майстерні є таке місце, де сходяться три дахи. Там дещо лежить — ковдра, пляшка. Мені все це вже не потрібне. Там добре спати, якщо потрібен нічліг, сухо. Туди ніхто не ходить… — Я поступово замовк.
— Це люб’язно з твого боку. Я відправлю туди одного з хлопців, — відповів Трапіс. — Ходи сюди. — Він вийшов уперед і незграбно обійняв, лоскочучи бородою моє обличчя. — Я завжди радію, коли бачу, як один з вас виривається, — тихо сказав він мені. — Знаю, ти й сам чудово проживеш,
