Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я зупинився біля батька з сином, які вантажили на віз полотняні мішки. Син був роки на чотири старший за мене і набагато вищий.

— Хлопче, — грубо звернувся я. — Де тут можна купити одягу? — демонстративно поглянув на його сорочку. — Пристойного одягу, — виправився я.

Він поглянув на мене з виразом чи то спантеличення, чи то гніву на обличчі. Його батько квапливо зняв капелюха та став перед своїм сином.

— Ваша світлість може звернутися до крамниці Бентлі. Товар там простий, але вона всього за вулицю чи дві звідси.

Я насупився.

— Більш ніяких закладів тут немає?

Він роззявив рота.

— Ну… може… є один…

Я нетерпляче махнув йому рукою, щоб замовк.

— Де це? Просто покажи, бо клепки в голові ти позбувся.

Він показав, і я попрямував геть. Дорогою я згадав одну з ролей юних пажів, які грав у трупі. Того пажа звали Дансті, і він був нестерпно свавільним маленьким хлопчиком із високопоставленим батьком. Він підходив ідеально. Я владно схилив голову набік, трохи змінив положення пліч і трохи налаштував розум.

Я розчахнув двері та увірвався всередину. Там був чоловік у шкіряному фартусі; я можу лише припускати, що то був Бентлі. Йому було років сорок, він був худий і лисуватий. Коли двері грюкнули об стіну, він підскочив. Повернувся до мене і, судячи з виразу обличчя, не повірив власним очам.

— Принеси-но мені одіж, недоумку. Мені остогидло, що ти та всі інші довбні, які вирішили сьогодні побазарювати, на мене витріщаються. — Я зігнувся, сівши в крісло, і надувся. Коли він і не поворухнувся, я гнівно на нього подивився. — Я що, затинався? Можливо, мої потреби не очевидні? — Я потягнув за краєчок свого рушника для демонстрації.

А він стояв із роззявленим ротом.

Я загрозливо притишив голос:

— Якщо ти не принесеш мені якогось одягу… — Я підвівся й закричав: — Я рознесу цей заклад! Я попрошу твої яйця у свого батька в подарунок на Середзим’я. Його собаки залазитимуть на твій здохлий труп. ТИ ВЗАГАЛІ ЗНАЄШ, ХТО Я ТАКИЙ?

Бентлі щез, і я звалився назад у крісло. Клієнтка, яку я досі не помічав, квапливо вийшла — тільки ненадовго зупинилася для реверансу переді мною, перш ніж піти.

Я ледве втримався від сміху.

Далі було напрочуд легко. Він бігав туди-сюди за моїми наказами десь із півгодини, приносячи один предмет одягу за іншим. Я насміхався з матерії, крою та якості пошиття всього, що він виносив. Словом, я був ідеальним маленьким гадом.

Насправді ж я був цілком задоволений. Одяг був простий, але добре зроблений. Ба більше, порівняно з тим, що було на мені за годину до цього, чистий полотняний мішок уже був би величезним покращенням.

Якщо ви не провели багато часу при дворі чи у великих містах, то не зрозумієте, чому мені було так легко цього досягти. Дозвольте це пояснити.

Шляхетські сини — це одна з великих руйнівних сил природи, на кшталт повеней або торнадо. Зіткнувшись із однією з цих катастроф, пересічна людина може лише зціпити зуби і спробувати звести шкоду до мінімуму.

Бентлі знав це. Він залишив позначки на сорочці та штанях і допоміг мені їх зняти. Я знову вбрався в халат, який він мені дав, і він заходився шити так, ніби йому в потилицю дихав сам диявол.

Я кинувся назад у крісло.

— А міг би й запитати. Я ж бачу, що ти вмираєш від цікавості.

Він ненадовго підняв погляд від стібків.

— Прошу?

— Я про обставини, пов’язані з моєю поточною оголеністю.

— А, так. — Він обрізав нитку та взявся за штани. — Зізнаюся, що відчуваю певну цікавість. Не більшу, ніж годиться. Я не з тих, хто пхає носа в чиїсь справи.

— А, — кивнув я, вдаючи розчарування. — Гідний похвали принцип.

Якийсь час після цього було тільки й чутно, як проходить нитка крізь тканину. Я завовтузився. Врешті-решт я повів далі так, ніби він мене запитав:

— У мене вкрала одяг повія.

— Справді, пане?

— Так, вона спробувала змусити мене обміняти його на гаманець. Сучка.

Бентлі ненадовго підняв очі; на його обличчі відобразилася щира цікавість.

— Невже ваш гаманець лежав окремо від одягу, пане?

Я вдав шок.

— Звісно, що так! «Рука джентльмена ніколи не віддаляється від гаманця». Так каже мій батько. — На доказ я помахав йому гаманцем.

Я помітив, як він спробував придушити смішок, і від цього мені стало трохи краще. Я майже годину промучив цього чолов’ягу, і я принаймні міг би поділитися з ним історією, яку можна розповісти друзям.

— Вона мені сказала, що я, якщо хочу зберегти гідність, мушу віддати їй гаманець і піти додому в одязі. — Я насмішкувато захитав головою. — «Розпуснице, — сказав їй, — джентльменська гідність не в одязі. Якби я віддав свій гаманець, просто щоб урятуватися від сорому, то віддав би й свою гідність».

Я на мить зобразив задуму, а тоді тихо заговорив, ніби думаючи вголос.

— Отже, цілком закономірно, що джентльменська гідність у гаманці. — Я поглянув на гаманець, який тримав у руках, і зробив тривалу паузу. — Здається, я нещодавно чув, як мій батько сказав щось таке.

Бентлі засміявся та обернув цей сміх на кашель, а тоді підвівся та обтрусив сорочку й штани.

— Ось, пане, тепер сидітимуть на вас як влиті. — На його губах, коли він передав мені одяг, заграло щось схоже на усмішку.

Я вислизнув із халата й натягнув на себе штани.

— Гадаю, додому я в них дійду. Скільки з мене за твій клопіт, Бентлі? — запитав я.

Він замислився на мить.

— Один і два.

Я заходився шнурувати сорочку, нічого не говорячи.

— Вибачте, пане, — швидко промовив він. — Забувся, з ким маю справу. — Він ковтнув. — Рівно одного цілком вистачить.

Діставши гаманець, я поклав йому в руку срібний талант і зазирнув йому в очі.

— Мені знадобиться трохи дріб’язку.

Його вуста стиснулись у тонку риску, але він кивнув і віддав мені два йоти.

Я заховав монети й міцно прив’язав гаманець під сорочкою, а тоді багатозначно глянув на Бентлі та погладив гаманець.

Я побачив, як його вуст знову торкнулася усмішка.

— На все добре, пане!

Я взяв свій рушник, вийшов із крамниці й пішов назад, тепер уже значно непримітніше, до шинку, в якому знайшов сніданок і купіль.

— Що вам принести, паничу? — запитав шинкар, коли я підійшов до шинквасу. Він усміхнувся та обтер руки об фартух.

— Стос брудних тарілок і ганчірку.

Він