Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Я думав, що ти втік голим на вулицю.

— Не зовсім голим. — Я поклав на шинквас його рушник.

— До цього бруду в тобі було більше, ніж хлопчака. І я б цілком побився об заклад на марку, що волосся в тебе чорне. Ти справді змінився зовні. — На мить він мовчки зачудувався. — Не хочеш узяти свій старий одяг?

Я хитнув головою.

— Викинь його — ні, взагалі спали, і подбай про те, щоб ніхто випадково не вдихнув дим. — Він розсміявся знову. — Утім, у мене було й дещо інше, — нагадав я йому.

Він кинув і постукав себе по носі збоку.

— Саме так. Секундочку. — Він повернувся і зник за дверима поза шинквасом.

Я дозволив собі розслабитись, оглянувши залу. Тепер, коли я не приваблював ворожі погляди, вона здавалася інакшою. Бутовий камін, у якому повільно закипав чорний чайник. Кислуваті запахи лакованого дерева та розлитого пива. Стишене гудіння розмов…

Мені завжди були до вподоби корчми. Гадаю, так буває, коли виростаєш у дорозі. Корчма — це безпечне місце, свого роду прихисток. Тієї миті я почувався дуже затишно, і мені спало на думку, що було б непогано жити, володіючи таким закладом.

— Ну, то ось. — Шинкар розклав три пера, каламар із чорнилом і мою розписку з книгарні. — Над ними я поламав голову майже стільки ж, як над тим, чому ти втік без одягу.

— Я їду до Університету, — пояснив я.

Він підняв брову.

— Ти ж трохи замалий, хіба ні?

Почувши його слова, я відчув бентежний холодок, але проігнорував його.

— Туди приймають усяких.

Він ґречно кивнув, ніби це пояснювало, чому я прийшов босим і від мене смерділо глухими провулками. Трохи почекавши, щоб побачити, чи не розповім я більше, шинкар налив собі випити.

— Не ображайся, але вигляд у тебе все ж такий, що мити тарілки тобі вже не варто.

Я відкрив рота, щоб заперечити: я сумнівався, що варто відмовлятися від такої пропозиції, як залізний гріш за годину роботи. Два гроші — це все одно що буханець хліба, а я б і полічити не зміг, скільки разів голодував за останній рік.

Тоді побачив свої руки, що лежали на шинквасі. Вони були рожеві й чисті — я ледь допетрав, що вони мої.

Тут до мене дійшло, що я не хочу мити посуд. У мене є важливіші справи. Я відійшов від шинквасу й дістав із гаманця гріш.

— Де найлегше знайти валку, що їде на північ? — запитав я.

— На Гуртоправській площі, на Узвишші. За чверть милі від млина, на Зеленій вулиці.

Почувши про Узвишшя, я нервово здригнувся. Я проігнорував це як зумів і кивнув.

— Гарний у вас тут шинок. Вирісши, я вважав би себе щасливчиком, якби мав такий гарний шинок. — Я віддав йому гріш.

Він усміхнувся на весь рот і повернув гріш мені.

— З такими гарними похвалами вертайся коли завгодно.

Розділ тридцять другий

Мідяки, чижмарі та натовпи

Коли я вийшов на вулицю, до полудня залишалося близько години.

Світило сонце, і бруківка в мене під ногами була теплою. Коли гамір ринку перетворився на уривчасте гудіння довкола мене, я спробував насолодитися приємними відчуттями від повного шлунка та чистого тіла.

Але під ложечкою в мене якось посмоктувало, як буває тоді, коли хтось вдивляється вам у потилицю. Це відчуття не зникало, аж поки мене не здолала інтуїція і я не прослизнув швидко, мов рибина, в якийсь завулок.

Поки я стояв, притиснувшись до стіни й чекаючи, відчуття вщухло. Кілька хвилин по тому я став почуватися дурнем. Своїй інтуїції я довіряв, але час від часу вона здіймала фальшиву тривогу. Я зачекав ще кілька хвилин просто для певності, а тоді повернувся на вулицю.

Відчуття незрозумілого занепокоєння повернулося майже миттєво. Я не звертав на нього уваги, водночас намагаючись з’ясувати, звідки воно береться. Але за п’ять хвилин я злякався, звернув у завулок і почав розглядати натовп, щоб зрозуміти, хто за мною стежить.

Ніхто не стежив. Лише за півгодини хвилювання та ще два провулки я нарешті зрозумів, у чому річ.

Дивно було йти разом із натовпом.

За останні кілька років натовпи стали для мене частиною міського пейзажу. Я міг сховатися в натовпі від констебля чи крамаря. Я міг пройти крізь натовп, щоб потрапити туди, куди йшов. Я міг навіть іти в одному напрямку з натовпом, але ніколи до нього не належав.

Я настільки звик до непомітності, що мало не втік від першого купця, який спробував щось мені продати.

Коли я зрозумів, що мене бентежить, моє занепокоєння майже зникло. Страх здебільшого походить від незнання. Щойно я дізнався, у чому проблема, він перетворився на звичайну проблему — і боятися стало нічого.

Як я вже казав, Тарбієн має дві основні частини: Узвишшя й Надбережжя. Надбережжя було бідним. Узвишшя було багатим. Надбережжя смерділо. Узвишшя було чистим. У Надбережжі були злодії. На Узвишші були банкіри — перепрошую, бандити.

Я вже розповідав про свою злощасну вилазку на Узвишшя. Тож ви, можливо, зрозумієте, чому, коли натовп переді мною раптом розійшовся на мить, я побачив те, що шукав. Констебля. Я під гупання власного серця кинувся за найближчі двері.

Якусь мить я нагадував собі, що я — уже не той брудний малий босяк, якого побили багато років тому. Я був добре вбраний і чистий. Зовні я видавався тут своїм. Але давні звички вмирають повільно. Я ледь-ледь опанував лютий гнів, але не міг сказати, на кого гніваюся — на себе, на констебля чи на світ загалом. Мабуть, на все й усіх потроху.

— Доброго дня, — пролунав бадьорий голос з-поза завіси, що замінювала двері.

Я оглянув крамницю. Світло з переднього вікна падало на захаращений верстак і кількадесят пар взуття на полицях. Я вирішив, що забрів не в найгірший заклад.

— Дай-но вгадаю… — знову пролунав голос ззаду. З-поза завіси вийшов сивий, як дід, чолов’яга, що ніс довгий шматок шкіри. Він був малий на зріст і згорблений, але його обличчя всміхнулося мені крізь зморшки. — …тобі потрібне взуття. — Він боязко всміхнувся, наче цей жарт був парою старих чобіт, які вже давно зносились, але були надто зручними, щоб від них відмовитися. Він поглянув на мої ноги. Я мимоволі теж.

Звісно, я був босий. У мене так давно не було взуття, що я вже й зовсім про нього не думав. Принаймні влітку. Взимку я мріяв про взуття.

Я