Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я навіть не спробував торкнутися грошей чи розписки. Запала напружена тиша.

— Тут не Юнпуй, — сказав він, ретельно зберігаючи спокійний вираз обличчя.

— А й справді, — визнав я. — Ви гостро відчуваєте крутійство. Можливо, мені слід дописати третю літеру «К».

Він знову різко, грубо розсміявся й усміхнувся.

— Ви мене переконали, молодий пане. — Він дістав чистий папірець і поклав його переді мною. — Напишіть мені розписку, а я її підпишу.

Я взяв перо і написав. «Я, нижчепідписаний, погоджуюся повернути примірник книжки «Риторика і логіка» з написом «Квоутові» пред’явникові цього документа в обмін на два срібні гроші за умови пред’явлення цієї розписки до такої дати…»

Я підвів очі.

— Який сьогодні день?

— Шуден. Тридцять п’яте.

Я вже позбувся звички стежити за датою. На вулицях дні мало чим відрізняються один від одного — хіба що в гептен люди трохи п’яніші, а в жалобок — трохи щедріші.

Але якщо вже настало тридцять п’яте, то в мене лишалося всього п’ять днів на дорогу до Університету. Я знав від Бена, що прийом триває тільки до запалка. Якщо я його пропущу, мені доведеться чекати два місяці до початку нового семестру.

Я записав дату на розписці та провів риску для підпису книготорговця. Коли я підсунув папірець до нього, він, здавалося, був трохи спантеличений. Ба більше, він не помітив, що в розписці написано не «таланти», а «гроші». Таланти мали значно вищу цінність. Це означало, що він щойно погодився віддати мені книжку за меншу суму, ніж та, за яку він її купив.

Моє вдоволення згасло саме собою, коли я зрозумів, яка все це дурість. Хоч із грошами, хоч із талантами мені все одно забракне коштів викупити книжку за два витки. Якщо все піде як слід, то наступного дня мене взагалі не буде в Тарбієні.

Ця розписка, хоч і була непотрібною, дещо притлумила біль від розлуки з останньою річчю, що залишилася мені від дитинства. Я подмухав на папір, обережно згорнув його й поклав у кишеню, а тоді забрав свої два срібні таланти. Коли чолов’яга простягнув мені руку, я здивувався.

Той винувато всміхнувся.

— Вибач за розписку. Але твій вигляд вказував на те, що ти вже не повернешся. — Він злегка знизав плечима. — Ось. — Він втиснув мені в долоню мідний йот.

Я вирішив, що він — хлоп не зовсім поганий. Я всміхнувся йому у відповідь, і на мить мені мало не стало соромно через те, як я написав розписку.

Ще мені було соромно через три пера, які я вкрав, але лише якусь мить. А оскільки зручного способу повернути їх не було, я, перш ніж піти, поцупив пляшечку чорнила.

Розділ тридцять перший

Природа шляхетності

Два таланти надавали впевненості своєю вагою, яка не мала нічого спільного з їхньою масою. Що я маю на увазі, зрозуміє кожен, у кого тривалий час не було грошей. Першим моїм вкладенням став добрий шкіряний гаманець. Я сховав його під одягом, міцно притуливши до себе.

Далі був справжній сніданок. Ціла тарілка гарячої яєчні та шмат шинки. Свіжий і м’який хліб, удосталь меду й масла, щоб присмачити їжу, та склянка коров’ячого молока, надоєного менш ніж два дні тому. Обійшовся він мені в п’ять залізних грошів. Можливо, це була найкраща трапеза в моєму житті.

Дивно було сидіти за столом, їсти ножем і виделкою. Дивно було перебувати поруч із людьми. Дивно було, що хтось приносить мені їжу.

Підібравши залишки сніданку окрайцем хліба, я усвідомив, що в мене є проблема.

Навіть у цьому трохи зачуханому шинку в Надбережжі я привертав до себе увагу. За сорочку мені правив звичайнісінький старий полотняний мішок з дірками для рук і голови. Штани в мене були парусинові й відверто завеликі. Від них тхнуло димом, жиром і застояною водою з провулка. Трималися вони на мені завдяки мотузці, яку я випорпав із якогось сміття. Я був брудний, босий і смердів.

Мені купити одягу чи спробувати знайти лазню? Якщо я спершу помиюся, то опісля доведеться вдягти старий одяг. Однак якщо я у своєму теперішньому вигляді спробую купити одяг, мене, можливо, і в крамницю не пустять. А ще я сумнівався, що хтось захоче обміряти мене, аби щось пошити.

По мою тарілку прийшов шинкар, і я вирішив спершу помитися, головно тому, що мені до смерті обридло тхнути, наче пацюк, який уже тиждень як здох. Я всміхнувся йому.

— Де в цих місцях можна помитися?

— Тут, якщо маєш пару грошів. — Він оглянув мене. — Або ж попрацюєш на мене годинку, добре так, важко. Камін не завадило б почистити.

— Мені знадобиться дуже багато води та мило.

— Тоді дві години. У мене ще й тарілки є. Спершу камін, тоді купання, потім тарілки. Згода?

Десь за годину мені боліли плечі, а камін був чистий. Шинкар провів мене до підсобки з великими дерев’яними ночвами та решіткою на підлозі. На стінах були кілочки для одягу, а лист бляхи, прибитий до стіни цвяхами, правив за неоковирне дзеркало.

Шинкар приніс мені щітку, відро води, що аж парувала, та брусок лужного мила. Я мився, доки не розтер себе до болю та не порожевів. Шинкар приніс мені ще одне відро гарячої води, а тоді — ще одне. Я подумки проказав вдячну молитву за те, що вошей у мене начебто не було. Можливо, я був надто брудний, щоб на мені поселилася хоч одна воша, яка себе поважає.

Обмившись востаннє, я поглянув на свій старий одяг. Я вже кілька років не був таким чистим, а тому не хотів не те що в нього вдягатись, а й навіть торкатися. Якби я спробував його випрати, він би просто розпався.

Я витерся насухо і розчесав грубою щіткою ковтуни у волоссі. Воно було довшим, ніж видавалося, коли було брудним. Я стер крапельки, що осіли на імпровізованому дзеркалі, і здивувався. Я видавався старим — ну, принаймні старшим. Та ще й скидався на якогось юного шляхетського сина. Обличчя в мене було худорляве і світле. Волосся треба було трохи обрізати, але воно доходило до пліч і було прямим, як тоді було модно. Не вистачало тільки одягу як у шляхтича.

І тут у мене з’явилася ідея.

Досі не вдягнувшись, я загорнувся в рушник і пішов через задні двері. Узяв гаманець, але сховав його від чужих очей. Майже настав полудень, і люди були повсюди. Звичайно ж, чимало очей були звернені до мене. Я