ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Не приперлася, а майже злетіла. А ти, дохлику, з півгодини залізти не міг, - білозубо сяйнула вона у відповідь.

- Дохлик? - образився Хімік. - Зате розумний, а ти - дурепа.

- Зате гарна, а ти - бридкий…

Інка вернулася до конспекту. Її вже дістали ці двоє, вкрай дістали. Зараз вона особливо гостро відчувала, як дістали її всі - ерастовичі, Елка, Хімік і навіть Айнштайн зі своєю теорією. Хотілося самоти, більше того, хотілося самотності. І ще не хотілося разом із ось цими марнувати свій час. Хотілося чогось розумнішого, яскравішого від них, від себе, від Айнштайна, від життя. Все наше життя ми фактично марнуємо час. А що таке час? Він до нас прив’язаний? Чи існує самостійно? Та й чи існує він узагалі?

- Хіміку, що таке час?

- Міра зміни стану простору, - завчено буркнув той, не покидаючи гиркатися з Елкою.

- Ми його вигадали? Його не існує? - спробувала викликати на розмову.

Марно. Хлопець геть поринув у словесні баталії з подругою. Інка позіхнула. Просто любовний трикутник якийсь. І все одно, навіть якщо час і несамостійна величина, то марнувати його не хотілося. Інка рішуче застебнула порожню сумку, притиснула до грудей конспект і стрибнула з гаража. Зазвичай злазила вона з нього дуже обережно, майже як Хімік. Аж захотілося показати Елці, що не лише вона така крута. Боляче забила п’яти, та загалом приземлилася вдало. З такої висоти можна і вбитися, якщо постараєшся. Інка подумки вилаяла себе. Вона ще каже про їхній вік! На себе глянула б!

- Гей, руде, ти куди?!

Над дахом вигулькнула Елчина, а потім і Хімікова голова.

- Піду прогуляюся, - відказала Інка.

- Ти чого? Образилася, чи що? - гукнули їй навздогін. Не обертаючись, вона відмахнулася.

Пацієнт розсівся на м’якому диванчику, очі його сяяли, срібна сережка у вусі зухвало виблискувала. Василь Анатолійович сидів навпроти, з ро-зумінням дивився на нього і думав, що геть не розуміє цього хлопчину. До буйних він не належав, проте всі знали, що без сталевих ґрат на вікні йому не можна, бо все намагався полетіти. Він був знаним літуном - про його польоти знала вся лікарня. Одного разу він зумів стрибнути з другого поверху (тоді в лікарні ще не тямили, наскільки серйозний його стан). Слава Богові, то був усього лиш другий поверх. Після цього невдалого польоту пацієнта охопила тяжка депресія, з якої він вийшов лише декілька тижнів тому.

- Як справи, Янголе? - спитав Василь Анатолійович. Особу пацієнта встановлювали майже рік. І все дарма. Ні прізвища, ні місця проживання, ані взагалі якихось відомостей про нього знайти не змогли. Тому називали його Янголом, як сам себе він і відрекомендував.

- Поки що нічого не змінилося, - коротко всміхнувся Янгол.

Усміхався він рідко і якось дуже скупо, усмішка на його обличчі була мов спалах, було в ній щось таке… А що саме, роздивитися не встигали - вона миттю згасала.

- Ти чекаєш на зміни?

- Я не чекаю, - він швидко зиркнув на вікно, та Василь Анатолійович помітив цей миттєвий погляд.

- Янголе…

- Угу?

- Хочеш, про щось побалакаємо?

- Особисто мені все одно. Якщо хочете…

Отак він завжди! Все обертає таким боком, ніби всім від нього щось потрібно, а він, такий добрий і мудрий, всім допомагає, хіба що автографів не роздає. Хлопче, дідько б тебе вхопив, це ти в лікарні, а не я, це ти псих, а я - лікар, це тобі потрібно допомагати… Василь Анатолійович мало зубами не заскреготів. Він і сам не тямив, чому цей Янгол так нервує його, та нервував його він дуже. Мабуть, найбільш нервувало те, що він геть не піддається лікуванню. Й комфортно почувається, на відміну від лікаря. Було у ньому щось… було щось від нормальної людини, навіть більше, людини розумної, гарної, хіба що трохи, може, гордовитої. Та в ньому все було нормальне, а не щось, усе, крім цього янгольства. Василь Анатолійович часто навіть питав себе, чи не прикидається пацієнт, чи не симулює. Та певності в цім не було. Коли він розмовляв із Янголом, то взагалі ні в чому не був упевнений.

- Може… може, знову спробуємо згадати твоє дитинство?

Янгол трохи втомлено позіхнув і глянув на лікаря, мов на дебільну дитину.

- Ну, я ж казав уже: дитинства в мене не було. Ну, був херувимом. Та хіба херувим - це дитина? Він повинен лише виглядати по-дитячому, не мислити. У нього ж дуже відповідальні справи, розумієте?

- Добре, - погодився лікар, - був ти херувимом. А чи були в нашого херувима друзі?

- Друзі? А що таке друзі?

А очі аж горять! Знає він, що це таке. Знущається, падлюка, насміхається, як завжди.

- Ну… такі собі інші хлопчаки-херувими, з якими ви разом бавилися.

- Друзі - це ті, з ким разом бавляться - під-няв тонкі брови Янгол. І цей глум в очах!… У його очах завжди був глум, не те, що був, а так, спалахував, проглядав, прослизав.

- Для дитини - так, - відповів Василь Анатолійович. Тільки не треба, Янголе, не треба цієї своєї вічної полеміки розводити, ти ж ховаєшся за нею, від мене, від себе, боїшся чогось і ховаєшся.

- Друзі - одне, і для дитини, і для дорослого, - похитав Янгол головою, - й це зовсім не ті, з ким бавляться.

- Ну, тоді… Друзі - це ті, хто не кине у біді…

Заперечно похитав головою. Ні, не так.

- Друзі повинні завжди розуміти…

Знову ні. Василь Анатолійович подумки вилаявся. Ну, хіба ж так можна?! Замість того, щоб лікувати цього скаженого Янгола, він починає