Битва королів - Джордж Мартін

— Нагадаєте мені, я це верховному септону перекажу,— сказав Тиріон.— Якби я своїм прутнем навчився молитися, був би набагато релігійніший,— махнув він рукою.— Радо приймаю твою пропозицію.

— Я покличу дочку. Ходімо.

Дівчина зустріла його біля підніжжя сходів. Вища за Шей, хай і не така висока, як матір, вона змушена була стати навколішки, щоб Тиріон її поцілував.

— Мене звати Алаяя,— представилася вона з ледь помітним натяком на материн акцент.— Ходімо, мілорде,— взяла вона його за руку та, здолавши два прогони сходів, повела довгим коридором. З-за одних із зачинених дверей долинали зітхання й задоволені скрики, з-за інших — смішки й перешіптування. Тиріонів прутень вперся в шнурівку на бриджах. «Хоч би не зганьбитися»,— подумав Тиріон, прямуючи за дівчиною ще одними сходами в кімнату в башточці. Тут були тільки одні двері. Завівши гостя всередину, дівчина зачинила їх. У кімнаті стояло велике ліжко з балдахіном, високий гардероб з еротичними візерунками й вузьке вітражне вікно — узор з червоних і жовтих ромбиків.

— Ти чарівна, Алаяє,— мовив до дівчини Тиріон, коли вони лишилися самі.— З голови до п’ят усе в тобі прегарне. Але зараз мене понад усе цікавить твій язик.

— Мілорде, язик у мене дуже вправний. Ще дівчинкою я навчилася, коли ним слід користуватись, а коли ні.

— Це мене тішить,— посміхнувся Тиріон.— То з чого почнемо? Може, в тебе є пропозиції?

— Так,— озвалася вона.— Якщо мілорд відчинить гардероб, знайде там те, що шукає.

Поцілувавши їй руку, Тиріон заліз у порожній гардероб. Алаяя зачинила по ньому двері. Він намацав задню панель і відчув, як та ковзнула під пальцями, тож він до упору відсунув її. У порожнечі за стіною було чорно, хоч в око стрель, але він лапав рукою, доки не відчув метал. Долоня стисла щабель драбини. Намацавши ногою наступний, він почав помалу спускатися. Опустившись нижче рівня землі, драбина вивела у похилий підземний тунель, де на Тиріона чекав Вейрис зі свічкою в руці.

Вейрис був геть на себе не схожий. Під сталевою шапкою прозирало пошрамоване обличчя, заросле темною щетиною, а вдягнений він був у кольчугу поверх дублених шкір і мав на поясі короткий меч і чингал.

— Чатая потішила вас, мілорде?

— Аж занадто,— зізнався Тиріон.— Ви впевнені, що на цю жінку можна покластися?

— Я ні в чому не впевнений у цьому непостійному та зрадливому світі, мілорде. Однак у Чатаї немає причин любити королеву, до того ж вона добре знає, що за звільнення від Алара Діма має дякувати вам... Ходімо? — рушив він у тунель.

«Навіть хода в нього змінилася»,— зауважив Тиріон. Замість лаванди до Вейриса прилип дух винного перегару й часнику.

— Гарне у вас вбрання,— дорогою мовив він.

— Моя робота не дозволяє мені виїздити на вулиці з кавалькадою лицарів. Отож, виходячи з замку, я відповідно маскуюся й таким чином продовжую собі життя на службу вам.

— Вам личить шкірянка. Приходьте отак на наступне зібрання ради.

— Вашій сестрі не сподобається, мілорде.

— Моя сестра штанці собі обмочить,— в темряві посміхнувся Тиріон.— Я сьогодні не побачив за собою її нишпорок.

— Приємно це чути, мілорде. Дехто з її найманців і мені служить теж, хоча вона про це й не здогадується. Прикро було б, якби вони так пустилися берега, аж на очі потрапляли.

— Ну, мені прикро було б, якби я марно лазив крізь гардероби, терплячи невдоволену жагу.

— Не марно,— запевнив його Вейрис.— Вони знають, що ви тут. Чи наважиться хтось із них проникнути до Чатаї під виглядом відвідувачів, сказати не можу, але вважаю за краще перепильнувати.

— І звідки це в борделі таємний хід?

— Тунель прорили для іншого правиці, якому гордість не дозволяла заходити в такий заклад відкрито. Чатая дбайливо оберігає таємницю.

— Але ви про нього знаєте.

— Пташечки залітають і в темні тунелі. Обережно, тут круті сходи.

Подолавши близько трьох кварталів попід Рейнісиним пагорбом, вони крізь люк випірнули в глибині якоїсь стайні. Коли по Тиріону захряснулися дверцята, у стійлі заіржав кінь. Задмухнувши свічку, Вейрис поставив її на бантину, а Тиріон тим часом роззирнувся. У стійлах стояв мул і трійко коней. Обійшовши рябого мерина, Тиріон зазирнув йому в зуби.

— Старий,— мовив він,— і запах мені не подобається.

— На битву такий не вивезе, щира правда,— відгукнувся Вейрис,— але нам послужить, не привертаючи до себе уваги. Як і решта. А конюші тут бачать і чують лише тварин,— євнух зняв з кілочка плащ. Груботканий, вицвілий на сонці й потертий, зате просторий.— Якщо дозволите...

Коли він накинув плаща Тиріонові на плечі, той загорнув карлика з голови до п’ят; на голову можна було натягнути каптур, щоб затінити обличчя.

— Люди бачать те, що очікують,— мовив Вейрис, заметушившись, обсмикуючи плащ.— Карлики трапляються рідше, ніж діти, тож усі побачать у вас дитину. Хлопчака в старому плащі на батьковому коні, якого батько послав у справах. Хоча краще буде, якщо ви приїздитимете здебільшого поночі.

— Так і робитиму... відсьогодні. Але зараз Шей чекає на мене.

Він улаштував її в особняку за високими стінами на околиці Королівського Причалу, неподалік моря, але не наважувався її відвідувати, бо за ним могли простежити.

— Якого коня візьмете?

Тиріон знизав плечима.

— Оцей підійде.

— Я осідлаю його для вас,— зняв з кілочка Вейрис упряж і сідло.

Поправивши на собі важкий плащ, Тиріон нетерпляче походжав стайнею.

— Ви проґавили веселеньку раду. Схоже, Станіс коронувався.

— Знаю.

— Звинувачує моїх брата й сестру в інцесті. Цікаво, звідки в нього зродилася така підозра.

— Може, книжку одну прочитав, а тоді побачив колір волосся байстрюка, як-от учинив Нед Старк, а до нього — Джон Арин. А може, хтось йому на вухо шепнув,— розсміявся євнух глибоким гортанним сміхом, далеким від свого звичного хихотіння.

— Чи не ви часом?

— Я під підозрою? Ні, це був не я.

— А якби таки ви, зізналися б у цьому?

— Ні. Але навіщо мені зраджувати таємницю, яку я беріг так довго? Одна справа — дурити короля, зовсім інша — сховатися від цвіркуна в циновці чи від пташечки в комині. Крім того, байстрюки були в усіх на очах.

— Робертові байстрюки? А що з ними не так?

— Наскільки знаю, у нього їх було восьмеро,—