Битва королів - Джордж Мартін
Тиріон похитав головою. Якби сестра бодай одну дитину чоловікові народила, цього було б досить, щоб відвести підозри... але тоді Серсі не була б Серсі.
— Якщо не ви шепнули, тоді хто?
— Без сумніву, зрадник,— підтягнув Вейрис попругу.
— Мізинчик?
— Імен я не називав.
Тиріон дозволив євнуху допомогти йому вилізти на коня.
— Лорде Вейрисе,— мовив він з сідла,— іноді мені здається, що ви — найкращий мій друг на Королівському Причалі, а іноді — найгірший мій ворог.
— Як дивно! Бо про вас я думаю так само.
Бран
Ще перший білий палець світла не проліз у віконниці, а Бран уже розплющив очі.
У Вічнозим приїхали гості — на свято врожаю. Сьогодні вранці вони у дворі збиватимуть мішені. Колись така перспектива Брана потішила б, але це було раніше.
А не тепер. Волдери трощитимуть списи разом зі зброєносцями з ескорту лорда Мандерлі, але Бран у тому участі не братиме. Він у батьковій світлиці має зображати королевича.
— Добре слухай — і, може, трохи втямиш, що означає бути лордом,— сказав йому мейстер Лувін.
Але Бран не просив, щоб його робили королевичем. Він завжди мріяв про лицарство — про ясні обладунки й розмаяні прапори, про спис і меч, про румака між ногами. Чого він має марнувати свої дні, слухаючи старечу балаканину, з якої розуміє хіба половину? «Бо ти каліка»,— нагадав йому внутрішній голос. Лорд на своєму м’якому кріслі може бути й калікою (Волдери казали, що дідусь їхній такий немічний, аж його всюди доводиться носити в паланкіні), а от лицар на дестрієрі не може. Крім того, це його обов’язок.
— Ти — братів спадкоємець і Старк у Вічнозимі,— сказав сер Родрик, нагадавши, як Роб завжди сидів з лордом-батьком, коли сюди навідувалися прапороносці.
Два дні тому з Білої Гавані прибув лорд Вайман Мандерлі, який подорожував баркою і паланкіном, бо був такий грубий, що не міг всидіти на коні. З ним приїхав довгий хвіст підданих: лицарі, зброєносці, підлеглі лорди й леді, герольди, музики, навіть штукар,— усі у блиску прапорів і в сюрко сотні різних барв. Бран вітав їх у Вічнозимі з батькового кам’яного престолу з викарбуваними на підлокітниках деривовками, і пізніше сер Родрик сказав, що впорався він добре. Якби й по всьому, він був би не проти. Але це, як виявилося, тільки початок.
— Свято — це приємний привід,— пояснив сер Родрик,— та людина не долатиме сотню льє за шматок качки й ковток вина. В цю подорож вирушать лише ті, хто має до нас важливі справи.
Бран підвів очі до шерехатої кам’яної стелі над головою. Він знав, Роб сказав би: не будь дитиною. Він просто чув його слова, і батькові теж. «Зима на підході, Бране, а ти майже дорослий. У тебе є обов’язки».
Коли в кімнату увірвався усміхнений Годор, щось мугикаючи мимо нот, хлопчик уже скорився своїй долі. Разом вони вмилися й зачесалися.
— Сьогодні — білий вовняний камзол,— скомандував Бран.— І срібну брошку. Сер Родрик хоче, щоб я був схожий на справжнього лорда.
Наскільки міг, Бран старався одягатися сам, але були деякі завдання — як-от натягнути штани або зашнурувати чоботи,— з якими він досі мучився. З Годоровою допомогою все робилося швидше. Якщо Годора чогось навчити, далі він це робить дуже спритно. Руки він має лагідні, хоча й на диво дужі.
— Закладаюся, з тебе б теж вийшов лицар,— мовив до нього Бран.— Якби боги не відібрали в тебе розум, з тебе був би видатний лицар.
— Годор? — закліпав до нього Годор нехитрими карими очима — очима, позбавленими тями.
— Так,— сказав Бран.— Годор.
Він тицьнув пальцем.
На стіні біля дверей висів міцний кошик, змайстрований з лози та шкіри, з прорізами для Бранових ніг. Пропхавши руки в лямки, Годор затягнув на грудях широкий пояс, а тоді опустився біля ліжка навколішки. Тримаючись за скоби, вмонтовані в стіну, Бран перекинув мертвий вантаж власних ніг у кошик і запхав у прорізи.
— Годор,— повторив Годор, підводячись. Конюший сам був на зріст близько сімох футів, тож Бран, сидячи в нього за спиною, головою мало не торкався стелі. Коли вони удвох заходили у двері, довелося низько схилити голову. Одного разу Годор, занюхавши свіжий хліб, ринувся на кухню, і Бран так дістав по лобі, що мейстру Лувіну довелося зашивати йому голову. Отож Мікен знайшов йому у зброярні старий іржавий шолом без заборола, але Бран рідко його вдягав. Бо Волдери, побачивши шолом у нього на голові, щоразу реготали.
Годор почав спускатися крученими сходами, і Бран поклав йому руки на плечі. Двір уже дзвенів од співу мечів, щитів і коней. Яка солодка музика! «Просто гляну,— подумав Бран,— одним оком, і все».
Лордійчуки Білої Гавані з’являться пізніше, разом з лицарями й важкою кіннотою. А доти двір належить зброєносцям віком від десятьох до сорока років. Бранові так кортіло бути серед них, що в нього від бажання живіт крутило.
У дворі поставили дві мішені — широкі стовпи, на яких трималося обертальне коромисло, з одного боку якого кріпився щит, а з другого — солом’яна палиця. Щити розмалювали в червоно-золоті кольори, однак леви Ланістерів були недоладні й потворні, а до всього ще й добряче пощерблені першими хлопцями, які прийшли з ними змагатися.
Бран у своєму кошику зразу прикував погляди тих, хто його ще не бачив, але він уже навчився на ці погляди не зважати. Принаймні йому добре все видно з Годорової спини: він вивищується над усіма. Він бачив, як Волдери сідають на коней. Вони привезли з Близнючок чудові лати — блискучі срібні кіраси з блакитним гравіюванням. Гребінь на шоломі Великого Волдера мав форму замку, а у Малого Волдера на шоломі маяли блакитні й сірі шовкові стрічки. Своїми щитами й сюрко вони теж відрізнялися. У Малого Волдера на чвертях геральдичного щита красувалися вежі-близнючки Фреїв, плямистий кабан бабусиного дому й ратай материнських домів — Крейкголів і Дарі. На чвертях щита у Великого Волдера було дерево з круками дому Блеквудів і переплетені змії Пейджів.
