Лазарус - Світлана Тараторіна
— Ха! — якось злякано вигукнула мадам.— Малахольний — терорист? Ви несповна розуму.
— Ви, мабуть, дуже горювали через смерть онука? Більше за ним плакала хіба його мати? — Тюрин підійшов ближче.
— Лізон? Ні! Я завжди любила Костика більше. Я була йому за матір,— мадам Кац випросталася у кріслі й сміливо подивилася Тюрину в очі.
— Що ви чули про Апі? — несподівано запитав він.
Стара мигнула і вже розтулила рота, щоб відповісти, але не встигла. У двері нетерпляче постукали.
— Тюрин Олександр Петрович у вас? — долинув з коридору суворий чоловічий голос.— Нам потрібно його бачити.
Кац посміхнулася самими кутиками губ і прокричала у відповідь:
— Аделю, пускай!
*
— Біда, Олександре Петровичу!
Перед Тюриним стояло двоє невідомих у формі жандармерії. Їхні башлики густо вкривав сніг.
— Парфентія кощі загризли! — сказав коротун, вочевидь, старший за званням. Здоровань-людиноподібний стовбичив у нього за спиною.— Напоровся на заражених у доках Другого пароплавства. Городовий ледве п’ятами накивав. Треба негайно їхати,— з-під овечої шапки блиснули гострі очі.
— А чому про це сповіщають жандарми? — Тюрин з підозрою поглянув на прибулих.
— Бо у вас є впливові друзі,— загадково проказав коротун.— Я не представився. Перепрошую. З тими бісовими кощами зовсім зарапортувався,— жандарм весело посміхнувся.— Підполковник Абрам Адамчик, а це — ротмістр Павлентій Огірок.
Тюрин подумав про Вишиєвського, а ще про Топчія. Невже справді вкусили? Він роззирнувся. Користуючись розмовою, мадам Кац зникла у кімнатах. Він мить подумав, знову подивився на гостей, застебнув шинель і вирішив їхати.
Вже на виході його перехопила мадам Кац.
— У малахольного слабке горло. А у ваших казематах нестерпна вогкість,— стара простягнула кошик, у якому лежали пиріжки й охайно загорнутий плетений шарф. Коли Тюрин нахилився за передачею, Кац міцно вчепилася у його плече і прошепотіла у саме вухо: — Стіртенська ввечері завжди відчинена, особливо останні шість місяців.
VIII
— А як ви дізналися, де мене шукати? — запитав Тюрин вже у прольотці. Жандарми точно знали, по кого їдуть. Кіньми правив канькач. На вулиці розгулялася перша листопадова завірюха, візник підняв високий комір і натягнув хутряну шапку на самі очі. Були видні лише довгі кінські вуха.
— Так у поліції сказали,— прокричав Адамчик, допомагаючи Огірку піднімати над сидіннями дашок.— А про Топчія городовий повідомив. Уїлося вирватися. Пощастило, що з водяників.— Гей, мерзото, не хочеш панам допомогти? — крикнув на канькача жандарм. Візник ліниво зліз із передка й одним махом наставив захисний дашок. Його очі незадоволено блиснули. Канькач покосився на Тюрина і похитав головою, мовляв, «ой і погане в тебе товариство, паничу».
— А городового звали Кукіш? — перепитав Тюрин.
З обох боків його затисли жандарми.
— Може, і Кукіш, а може, і Шиш,— весело проказав Адамчик, загортаючи тютюн у самокрутку.
— На кого працюєте, служиві? — однією рукою Тюрин схопив Адамчика за горло, а другою вихопив револьвер і застромив його під звірине підборіддя Огірка.— Срібні, заговорені. Встигну поцілити. А я, як ви знаєте, неубієнний. Тож не смикайтеся. Де я буду, знав лише Рапойто-Дубяго...— (Думка про зраду людополіціянта обпекла).— А ні Кукіша, ні Шиша городового-водяника у поліції немає. Ще й вигадати таке — Топчія загризли! — (У голові промайнула болюча думка: «Добре, що не здогадалися використати Василину»).— Тож погоріла ставка. Кажіть, звідкіля будете? — Тюрин для певності стисну руку на шиї у коротуна. Адамчик почав задихатися. Зооморф крутив очима, але цівка міцно впиралася у підборіддя.
— Голубєв. Вальдемар прислали,— прохрипів Адамчик.
— Так би одразу і сказали,— посміхнувся відживлений.— Давно мрію його побачити.
Решту шляху подолали мовчки. Майже розвиднилося, коли дісталися річкового порту. Темні дерев’яні ангари підпирали свинцеве небо. Сніг гасив будь-які звуки. Довелося поблукати, доки офіцер указав на ангар і відчинив двері.
Всередині пахло мишами, задавненим повітрям і небезпекою. Нагорі стукнуло духове вікно. Як у дешевій постановці, промінь світла упав з дірки під стелею. На його тлі білим попелом осідав на дивну конструкцію сніг.
Тільки ближче Тюрин зрозумів, на що лягали крижинки. На корабельних мотузках, під стелею, наче муха у павутинні, звивався і стогнав чоловік.
Тюрин задер голову і проґавив мить, коли зооморф схопив його за руки. Огірок виявився навдивовижу дужим. Адамчик ударив відживленого під коліна. Зооморф потяг за руки і змусив Тюрина вигнутися, як на дибі. Олександр Петрович відчув, як захрустіли суглоби. Ще трохи — і зооморф їх порве. Тюрин хотів хвицнути, але здоровань штовхнув його на підлогу і привалив усією масою. Відживленому здалося, що ті самі руки гамселили його у Лаврі. Він спробував дістати револьвер, але зооморф тримав, наче у лещатах. Поки Тюрин звивався під хваткою зооморфа, Адамчик обплутав йому ноги товстим ланцюгом. Зооморф одним ривком підняв поліціянта і посадив на стілець, що стояв точно під підвішеним чоловіком.
Тюрин недооцінив Огірка. Ще не бачив такого зооморфа. Мав пудові кулаки і люту силу. Було неможливо чинити опір. Адамчик закінчив зав’язувати руки.
— Гарненьке рандеву, я ж сам прийшов на зустріч. Думав, вип’ємо, потеревенимо у доброму товаристві,— Олександр Петрович криво посміхнувся і сплюнув.
— От тобі достойне товариство, синьопикий,— кощ на мотузці,— Адамчик теж сплюнув. Товариська личина злізла.
Тюрин знову подивився на нещасного. Студентська уніформа звисала з понівеченого тіла благеньким шматтям. Кощ рикав і пускав голодну слину. Тюрину здалося, що він відчув гарячі краплі на своїй щоці.
Раптом Адамчик кивнув головою в темряву і відійшов. З тіні випливла худа фігура у чорній шинелі й низько насунутому форменому кашкеті.
— Мені переказали, що ви мене шукали? — з темряви, ніби зображення під час проявлення, показалося вилицювате молоде обличчя. Над губою чорніли елегантні вусики. Очі були темні, немов порожні.
— Вальдемаре Степановичу, радий був би подати руку, але не можу навіть випростати ноги. Навіщо ця комедія? Я сам до вас їхав,— зло кинув Тюрин. Міг лише крутити головою, Адамчик із зооморфом добре постаралися, сповили ланцями, наче немовля.— Що ви пообіцяли Рапойто-Дубягові за зраду?
Тюрин гадав, що вивчив людополіціянта. Вважав його принциповим і стриманим. У відділку жартували, що всі купці міста не здатні скластися на хабар, який би зацікавив Рапойто-Дубяга.
— Навіть найстійкіші пливуть, коли мова йде про родину,— Голубєв хижо посміхнувся.— Я пообіцяв розказати, де його брат.
— Але Сашко Хоменко помер. Ви не зможете
